Ми не вірили, що росія може напасти. «Братня держава» – і таке скоїла… Я десять років їздила в Росію на заробітки, була в Москві, Ростові. Там не сильно нас шанували, але про війну не було розмов. 

Я зараз як переселенка живу в Миколаївській області. Ми з сином переїхали з Миколаєва, а дочка там лишилася. Каже, їх щодня бомблять. Ми втекли, бо двічі до нас прилітали касетні снаряди, вже два рази дах перекривали, вікна міняли. Потім стелі попадали. Уже неможливо було лишатися там. Племінника вбили, брат помер – не витримало серце. 

Шокувала жорстокість із боку росіян. Як вони можуть так знущатися над жінками, дітьми? Якщо навіть солдата беруть у полон, то невже потрібно так знущатися з нього?

У сина «Запорожець», і ми ним виїхали. Знайомі нас прихистили. Ми тут ремонт зробили, нам допомогли хазяї житла з матеріалом. Зашпаклювали, бо шпалер не було. Хтось дав килимок, хтось - доріжку.

Дякую Рінату Ахметову і Червоному Хресту за те, що продуктами допомагали. Слава Богу, що діти поруч. Якби могла, я б собою затулила Україну нашу нещасну. Скільки ще смертей потрібно, щоб це зупинилося все?.. 

Я вже на світі пожила. Тільки молюся щоранку та щовечора за дітей, за родину, за Україну, за армію, щоб Бог дав сили вигнати ворога з нашої землі. Яке ви мали право прийти на чужу землю?! Це якби я прийшла до сусіда і сказала: «Забирайся, бо я хочу тут жити!» 

Їх потрібно вибивати з нашої країни, а домовлятися з ними нема про що.