Шигіна Поліна
Запорізька гімназія №12 ЗМР
Вчителька, яка надихнула на написання есе: Шигіна Віолета

«Лабіринт Надії»

Неприємний холод відчувався від сірих стін тлінного лабіринту. Вони ніби мовчки спостерігали, гадаючи, коли я здамся і залишу спроби знайти заповітний вихід. Я заметушилася, переступаючи з ноги на ногу й обіймаючи свої плечі, а потім подивилася вдалечінь, намагаючись побачити хоч щось, крім мороку. Густа темрява була готова накинутися на мене; от тільки незрозуміло: чи то щоб обійняти, чи то щоб задушити.

Ноги, в мозолях і подряпинах, пекельно боліли, ніби нагадуючи про весь шлях, який я пройшла. «Скільки я тут?», - подумала я, спираючись на стіну з сірої цегли, яка дивилася на мене. Набридлива рутина настільки знущалася наді мною, що я збилася з рахунку ще на 579 дні.

Усі дні цієї виснажливої гри були як один схожі: нескінченна кількість кроків, раптовий мерзенний глухий кут і нав'язливі думки про бажання здатися...але боротьба триває. Плакати буду потім, а поки треба вижити.

Хто сценарист цієї гри під назвою «Лабіринт»?! І хто вирішив, що я хочу брати участь у цьому реаліті-шоу?!

З «лабіринтових розваг» тут тільки бридкі кинджали, які раптово з гучним свистом можуть впасти поруч зі мною, і мерзенні чудовиська, від яких смердить гнилою плоттю. Ці помилки природи ганяються за мною з бажанням проковтнути мене. І всі ці «забави» посилюються нескінченною музикою повітряних тривог.

А одного разу (не пам'ятаю, який за рахунком був день) я побачила білого птаха. Він сів на стіну лабіринту і з цікавістю дивився на мене. Дуже хочеться думати, що це був знак віри і надії.

«Звідки в них стільки ненависті?» - ця думка завжди виникала в мене, коли я щодуху мчала вперед, молячись, щоб не забігти в глухий кут.

Тут безлюдно, сумно і страшно. Я не хочу бути тут, але чи є у мене вибір? Іноді я думаю: «Чому я тут?», «А може кинути все це?», «Я втомилася», «А що, якщо в цьому лабіринті немає виходу?» та інше. Але я розумію, що у мені говорить моя втома.

Несподівана вібрація телефону в кишені пошарпаних штанів зруйнувала гнітючу тишу. Я не діставала телефон із кишені, бо знала, що там буде написано: «Повітряна тривога!». Я важко зітхнула, розуміючи, що зараз може прилетіти у будь-яку мить.

Піднявши голову, я спрямувала погляд угору і подивилася на небо. Воно сумувало і хмурилося, набуваючи темно-синього відтінку, схожого на перо павича. Великі й густі кучеряві хмари пливли по своїм нескінченним справам, застилаючи колись яскраве і світле сонечко. Вони ховали його, не бажаючи показувати.

Дурне передчуття і страх наповнили прохолодне повітря, загострюючи атмосферу і відкидаючи важку тінь на землю. Через тривожне очікування у животі в'язалися вузли, змушуючи знервовано пересмикуватись. У голові була лише одна думка: «Куди прилетить?».

Десь там, за стінами лабіринту, триває нормальне, спокійне життя... Чому я живу в постійному страху і нескінченній тривозі? Чим я відрізняюся від них? Коли і, найголовніше, чим закінчиться цей «іспит»?

До лабіринту мені здавалося, що свобода - це невід'ємна частина мого життя. Я не помічала її, але, коли свободу намагаються відібрати, в душі народжується масштабний протест і з'являється сила, що раніше була невідома.

Гучний свист. Ударна хвиля. Мене вириває з ненависного лабіринту, і я миттю підхоплююся з ліжка. Як на автопілоті, біжу у своє безпечне місце - коридор. З 24 лютого це для мене стало звичною справою: дві стінки - ілюзія безпеки. На тремтячих ногах я прибігла до коридору і сперлася рукою об стіну, щоб знайти опору і не втратити рівновагу. Я нервово зітхнула.

Це був лише сон...