Мені 48 років, з чоловіком проживали в місті Енергодар. Зараз ми у Запоріжжі. 

У нас почалося вдень все це: ми виходили на блокпост, тримали колону російської техніки - не пускали. А вже під вечір почали обстрілювати місто. Я в квартирі була одна - був страх такий, що не передати словами. Ховатися ніде було, та і ми такого не очікували.

Перші два тижні була паніка і страх вийти на вулицю, в магазинах практично нічого не було, люди займали чергу за хлібом. Мій чоловік з роботи приносив два шматочки хліба - їм там давали. Тоді вже трошки почали з’являтися товари, а в перший тиждень не було майже нічого, і люди боялися виходити на вулицю. Потім почали підвозити продукти із сіл і почали продавати.

Був страх зі рідних, за близьких, страшно було без зв’язку. Ніхто не очікував, що таке може бути. Ми не знали, де хто, хто як. Боялись нікого не знайти.

Ми самі вибиралися. Самі приїхали у Запоріжжя, у родичів живемо. У нас тут свій центр, штаб з Енергодара - там ми отримуємо допомогу раз на місяць.

Евакуації загальної у нас не було. Чи, можливо, і була: хіба що в перші дні. Можливо, тоді вивозили дітей і людей похилого віку. А я з телеграм-каналів дізнавалася, хто як виїжджав і що треба брати з собою. Звісно, страх був всю дорогу, бо були вибухи повсюди. Та ми нікому і не говорили, що виїхали, бо не знали, чи доїдемо.

Мої батьки - в окупації. Чоловік мене вивіз, а сам служить у Збройних Силах України.

Після перемоги мрію повернутись додому і жити, як і жили до 24 лютого. А може - ще краще. Як чоловік сказав: «Ніяких за кордон, - додому і відбудовувати місто».