Я пенсіонерка. Мені 61 рік. Живу в селі Івано-Кепине Миколаївської області. У мене є корова, я в Снігурівці продаю молоко. Ми йшли о шостій ранку і почули вибухи з боку Каховки. Так і дізналися, що почалася війна. Спочатку не вірили в це. 

До нас рашисти зайшли 19 березня, а світла не стало ще раніше - десь 14-го, коли ракети літали і влучили в електромережу. Води також не було. До січня ми сиділи без води і світла, почали в селі відкривати старі криниці, якими люди вже не користувалися.

Їжі були якісь запаси. Десь місяці два не було хліба, хоча до того, як прийшли рашисти, хліб привозили потроху. Черги стояли. Бувало таке, що ділили і по пів хлібини на двір, а потім люди їздили на Херсон, завозили борошно і хліб. Усе було дуже дорого: цукор коштував 100 гривень за кіло. А потім усе трошки налагодилося, почалися поставки. 

Ще виникла проблема з грошима, пенсії не було. А тоді почали в Херсоні знімати гроші з карток. Люди ділилися всім, чим могли, підтримували одне одного. Збиралися по вечорах, розмовляли, чекали, поки наші прийдуть.

Як рашисти заїхали в село, їх так багато було! Ходили з перевірками, вибивали двері, обшукували все, як фашисти. Це був для нас усіх шок страшенний.

Нам хочеться, щоб швидше війна закінчилася. Але хто його знає, коли. Ми за цю війну багато переосмислили. Хотілось би, звісно, щоб скоріше все закінчилося. Стільки людей гине! І солдатиків наших шкода, вони ж усі наші діти.