Марина жила в окупації з чоловіком і чотирма дітьми. Коли їхнє село потрапило в окупацію, найменшій дитині було два тижні. Російські військові приходили з перевірками, відбирали продукти навіть у багатодітних сімей. Не всі родичі Марини витримали тягар окупації. Зокрема, брати її чоловіка наклали на себе руки

Мені 33 роки. Живу з чоловіком у селі за Снігурівкою Миколаївської області. Ми були в окупації. Через це довелося збути господарство. Чоловік втратив роботу. Тепер важко жити. 

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Відразу зняли гроші з картки, скупилися. Згодом через наше село пішли російські танки. 

У нас четверо дітей. Найменшого сина я народила під час війни. Швидка допомога змогла доїхати лише до блокпоста.  До неї віз мене чоловік. Була третя година ночі. На обочинах горіли танки. Ми пережили сильний стрес. 

Коли нас окупували, малюку було лише два тижні. Ми не ризикнули виїжджати з немовлям. Через стрес у мене зникло молоко. Було складно дістати дитяче харчування й підгузки. Продуктів не вистачало. 

Ми продавали молоко – і так виживали. Мали свою картоплю. Її також продавали, щоб купити інші необхідні продукти. В окупації ціни значно зросли. Дев’ять місяців не було світла. Газові балони ніде було заправити. Готували їжу на вогнищі. 

Окупанти приходили з перевіркою. У деяких людей відбирали автомобілі. У мого брата забрали м’ясо, а йому потрібно було годувати дітей. У нього багатодітна родина. Проте мої рідні все витримали, а два брати мого чоловіка – ні. Вони покінчили життя самогубством. 

Дітям було важко морально. Вони боялися приходу росіян посеред ночі. Не спали. А коли в село зайшли наші військові, вони стрибали з радощів. 

Я дуже сподіваюся на нашу перемогу. Тоді все налагодиться. Чоловік знайде роботу. Будемо жити, як раніше. Діти зможуть повноцінно навчатися. Їм доведеться багато надолужувати, бо не навчалися ті дев’ять місяців, коли не було світла.