Фефілова Анастасія, учениця 9 класу Харківської гімназії № 115

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванюк О.П.

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Чи замислювалися ви про те, чому одних людей називають сильними, а інших – слабкими? Та хіба тільки людей… Так говорять і про певні країни, народи. У чому ж полягає їхня сила? До 24 лютого 2022 року я, напевно, не змогла б знайти однозначної відповіді на це запитання, а сьогодні абсолютно впевнена, що суперсила людини полягає в готовності пожертвувати власними інтересами й навіть життям заради інших.

Підступне вторгнення рашистів у мою країну, амбіційні плани «звільнити» нас невідомо від чого провалились, бо українці об’єднадись, зрозумівши, що головне – захистити рідну землю від ворогів, яких ще недавно вважали «братнім народом».

Моя родина відчула війну відразу, бо ворожі танки 24 лютого були вже на околицях Харкова (деякі навіть увірвалися в місто), лунали вибухи, літаки бомбили місто. Мені було 13 років, що відчула? Страх, розгубленість, навіть здавалося, що це якийсь страшний сон.

Ось зараз прокинусь – і все буде як раніше: піду до школи, потім на заняття з танців, увечері погуляємо з друзями, поп’ємо кави з тістечками в «Куліничах»…

До реальності мене повернув батько, він велів нам з мамою «не розкисати», а обладнати сховище в підвалі (він у нас просторий), запастись водою, продуктами й обов’язково запросити сусідів, бо не всім є де сховатися, та й разом легше буде пережити тяжкі часи. Сам зібрав необхідні речі й пішов до тероборони Харкова.

Саме так тоді вчиняла більшість чоловіків у місті: хтось ішов відразу, як тато, а хтось відвозив родину в безпечне місце й вертався, щоб разом з військовими захистити Харків, не пустити ворога до своїх домівок. І не пустили!

Якими рідними ми стали з початком війни. Ховалися в підвалі й ділилися усім, що мали. Магазини не працювали, тому приносили з дому харчі (у кого що було) й разом готували їжу, стареньким, яким було важко пересуватись, приносили її додому.

По воду доводилося ходити до джерела (це не близько), бо в крані вона була не завжди. Дуже виручала «гуманітарка», але треба було знайти, де її видають, і довго стояти в черзі, аби її отримати.

На всіх, звичайно, не вистачало, але ніяких скандалів не було. Усі розуміли: війна, були надзвичайно стриманими й дисциплінованими. Саме стоячи в цих чергах, помітила, що в нашому переважно російськомовному Харкові багато людей почали розмовляти українською. Недарма ж кажуть, що «мова – це код нації».

Саме тоді, у перші дні війни, відчула: я – Українка – маленька часточка гордого, нескореного народу, який здивував увесь світ, зупинивши російську навалу.

Мабуть, українця зараз можна впізнати, спитавши, про що людина мріє. Відповіді, я думаю, будуть однаковими – про Мир і Перемогу! І ця мрія об’єднує наш народ. Увесь, незалежно від етнічної приналежності людини, місця, де вона перебуває.

Харків – прикордонне місто, у нас живуть багато росіян, людей інших національностей. Я бачу, що вони відчувають себе українцями. І в цьому єднанні наша суперсила!

Мої найкращі друзі – росіянка Софія та азербайджанець Амір . Їхні родини знайшли прихисток у Польщі й Німеччині. Там їх називають українцями, і друзі пишаються цим, підтримують Україну, бо саме її вважають своєю Батьківщиною. Ми з мамою залишились у Харкові, батько воював, його позиція була майже на околиці міста, й тато інколи на годинку приходив додому. Усі сусіди запитували, як можна допомогти захисникам. Батько сказав, що дуже потрібні теплі речі й віконні свічки й розповів, як їх виготовляти.

Це стало нашою спільною справою, маленьким внеском у те, що оркам так і не вдалося захопити Харків, хоча вони вважали, що містяни зустрінуть їх квітами, а не «бандера-смузі». За героїчний спротив окупантам Харків отримав почесне звання «Місто – герой». Як ми пишалися цим!

Найсильніше наше з мамою враження від перших днів війни – це коли вулицею, як зазвичай щовівторка, проїхали машини, щоб зібрати пакети зі сміттям, які виставляють мешканці. На місто летіли бомби, а комунальники працювали. Вони виконували свою роботу, ризикуючи життям! І в цьому теж наша незламність – працювати кожному на своєму місці…

Мій «фронт» сьогодні – наполегливо вчитися, незважаючи на онлайн, тривоги, блекаут… Як же потрібні Україні фахівці вже сьогодні, а після перемоги, саме нам відбудовувати країну!

У чому нам знаходити силу й наснагу? Думаю, в єднанні й розумінні того, що наша місія – не зрадити одвічній мрії українців – бути вільним народом, захистити незалежність, здобуту в 1991 році. І тоді мій тато поверниться додому, і тоді здійсниться наша спільна мрія – Перемога й Мир!