Сумщина першою потрапила під російські обстріли. Особливо боялись діти. Сім’я Любові переїхала, коли у Великій Писарівці розбомбили школу

Війна розпочалася дуже страшно. Ми живемо дуже близько від кордону. Почалися дзвінки від знайомих, які казали, що почалася війна. Був шок, була паніка. Не знали, що робити, куди бігти. Вийшли на вулицю, а там - вибухи, шум техніки. Дітей піднімали з ліжок, швиденько одягали, шукали, на чому виїхати хоча б трохи далі. Збирали речі в сльозах, в істериці, руки трусилися. Найбільш необхідне покидали і поїхали. 

Вивезли нас із Писарівки. Це було дуже страшно. Ми не знали, що робити, що буде далі. Дуже важко і страшно було, коли все гупало, летіло. Діти плакали. Вони дуже маленькі. Найменшій дитині було тільки півтора року.

Через тиждень ми повернулися додому. Там давали гуманітарну допомогу. Ми жили в приватному будинку - було своє хазяйство. Ми два роки жили під обстрілами, але в березні цього року нам довелося виїхати з Великої Писарівки трохи далі, в безпечніше місце. 

Школу, де наші дітки навчалися, розбомбили. Зараз вони навчаються дистанційно. Ми не працюємо. Дуже важко. 

Нам зараз надають допомогу. У мене група інвалідності, я онкохвора. Ліки зараз не видають, тільки продукти харчування. Ми зараз в Охтирці зупинилися, орендуємо квартиру. Думаємо, що війна закінчиться – і ми повернемося додому. Дуже на це сподіваємося.

Мій чоловік був військовим, і наразі йому дали відстрочку через мою хворобу. У нас двоє діток - їх ні з ким залишити. Зараз він вдома, а взагалі – дуже важко, коли залишаєшся сама з двома дітками. Чоловік воює, захищає нашу державу, а я переживаю за нього і за цю ситуацію. У мене і чоловік на війні був, і зять. Взагалі рідних дуже багато, які захищають країну.

Приємно вражає допомога рідних, друзів. Це й допомога в тяжкий час, коли вже була війна і я потребувала фінансової підтримки на лікування. Допомагали навіть ті люди, які не дуже добре мене знали, і дуже багато друзів, із якими ми навчалися разом. 

Дуже багато дзвінків було, повідомлень із пропозицією допомоги. Дуже багато було людей, які відгукнулися, щоб допомогти фінансово чи морально підтримати. Усе-таки добрих людей більше.

Важко, але я справляюся. Знаю, що діти не повинні бачити, як нам складно, тому що їм теж у цей час складно. Принаймні коли ми були вдома, їм було легше. А зараз, оскільки ми виїхали, їм теж психологічно важко: нове місце, нові друзі. Не завжди вони ладнають із новими друзями. Діти хочуть додому. Їм теж психологічно важко, але ми тримаємося заради них. До того ж нашим захисникам ще важче, ніж нам тут. Ось тому й тримаємося.