Я була на роботі проводила важливі перемови щодо закупівлі обладнання. В Маріуполі у своїй квартирі, де працювала дистанційно. Шокували бомбардування та постріли з танків по будинках.

Найважче було нічого не робити у підвалі і все одно залишитися жити. А ще дуже важко було дивитись як тихо помирає людина, а ти зовсім нічого не можеш зробити і ніяк не можеш їй допомогти. У нас не було нічого. Ані світла, ані тепла, ані води, трохи було їжі і консервації. Збирали дощову, снігову воду кип'ятили на вогнищі і вживали. Пили дуже мало, бо її не вистачало. Зовсім не вмивалися і не милися, бо не було чим. І навіть маринад використовували як рідину під час приготування їжі.

Живу разом з родиною. Але на жаль мати поховала. Запам'ятався шматок хліба і чай, які нам дали сусіди після повернення в нашу розбиту квартиру після 1.5 місяця перебування у підвалі. Я працюю як і до війни на своєму підприємству та своїй посаді. Є деякі світлини та ведмежатко, яке обіймала донька під час бомбардування і в квартирі, і в підвалі. Він тепер наш рятівник і уособлення янгола охоронця.