Джалалов Леван Геннадійович, учень 10 класу Марганецького ліцею №10

Вчитель, що надихнув на написання есе: Шейєрман Оксана Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна, це дуже страшно, бо люди гинуть, втрачають домівки, родичів, мами залишаються без синів та доньок. Особливо страшно коли війна торкається тебе, твоїх рідних, близьких і просто друзів. В новому заповіді пишеться про те, що: «Хто взяв меч, від меча й загине». Я сподіваюсь на те, що людина яка почала, розв’язала цю війну буде відповідати за це, не перед нами, так перед Богом.

Нажаль, на сьогоднішній день я не живу в моєму рідному Марганці через війну, бо дуже тяжко жити у тому місці, де завжди чути вибухи артснарядів та повітряні тривоги. Дуже боляче слухати як у моєму рідному місці панує пекло, яке не має кордонів. Сподіваюсь на те, що це скоріше закінчиться, і я повернусь до нормального життя. Мабуть, я не самий приємний учень в своїй школі, але я вже дуже сильно почав сумувати за нормальною школою, в яку я ходив кожний день, бачив одні й ті самі знайомі обличчя, за якими я нажаль почав сумувати. Через війну я не можу побачитися с друзями, бо всі роз'їхались для того, щоб врятувати себе.

Сьогодні я живу в українському Запоріжжі, але, нажаль, це пекло зустріло мене і тут. Мені дуже прикро від того, що ради інтересів інших помирають людські душі. Бог дарував нам життя, яким розпоряджається страшне та безжальне зло, воно не має ніякого співчуття до живого, бо саме мертве. Як кажуть у нас у народі: «Війна приємна тільки тим, хто не зазнав її». В цих словах дуже багато сенсу. Дякуючи моїм батькам та богу, я живу ще добре і це мене дуже тішить, але моє серце, немов мокрий папір, розривається коли я бачу в інтернеті постраждалих земляків. Я дуже сильно сподіваюсь на те, що Бог допоможе їм пройти цей складний шлях.

Нажаль, війна торкнулась і моїх батьків. Моя мати, колишня жителька Грузії, пережила власну трагедію під час конфлікту між Грузією, Абхазією та Південною Осетією. Вона мені розповідала про те, як вони виїжджали зі сльозами з Грузії, продавши свою рідну домівку, за якою вона досі сумує. Сім’я мого батька (Джалалян) була княжим родом Нагорного Карабаху, але ця політична діяльність закінчилась після геноциду вірмен зі сторони Османської Імперії у 1915 році під час Першої світової війни.

Кожна людина має право на мирне життя, але хтось із-за амбіцій змінює все, приносячи хаос та паніку на нашій планеті. Моментами мені здається, що керівники деяких держав погано вчили історію, бо історія не вчитель, вона наглядач, який за помилки дуже сильно може покарати. Нажаль, така сумна істина. Дуже добре, що не дивлячись на різну расову та національну приналежність, ми продовжуємо боротися зі злом, не дозволяючи йому перемогти. Я вірю, що український народ, до якого належить і моя родина (бо саме на українській землі, мої батьки знайшли нову батьківщину) переможе зло і в нашій Україні наступить мир.

Отже, війна це безумовно страшна подія, яку треба уникати, бо вона приносить смерть, руйнацію в життя кожної людини. Краще б люди, які розв’язують війни, навчилися вирішували все дипломатично, тим самим рятуючи безцінні души невинних людей. За період війні, я зробив такий висновок, що миром треба завжди дорожити, бо коли починають гриміти гармати, це хорошим не закінчується. Вивчайте історію щоб уникати помилок, які можуть привести до трагічних подій.