Я маю дитину й чоловіка. Поки працюю. Мешкаю у Нікопольському районі. Нікуди не виїжджали. Нікополь регулярно обстрілюють.

Перший день війни був дуже тривожний. Турбувалася за родичів, усіх обдзвонювала. Зрозуміло, що була паніка, особливо у перший тиждень. Ми не знали, що робити. Склали речі. А потім уже адаптувалися і заспокоїлись. Сподівалися, що буде все добре.

На початку війни були труднощі з продуктами і засобами гігієни. Морально було складно. Хвилювалася за свою родину, за дитину, за себе. Була дилема: виїжджати чи залишатися вдома.

Ми постійно чуємо обстріли Нікополя. Ми живемо між Нікополем і Покровом, то у нас постійно гучно. Це звичайно дуже страшно.

У селі ліків немає, їздимо у Покров і купуємо все необхідне. Продуктові магазини у нашому селі є. Не завжди є за що купити, але в цілому можна впоратися.

До нас багато людей приїхало з Нікополя і з Донецької області. А наші односельчани залишаються вдома. У нас спокійніше, до нас обстріли не дістають.

Шокувало те, що над нами летіли ракети. Ось це було страшно, коли йдеш додому з дитиною, а над тобою ракети летять. Одразу з'являється паніка і не знаєш куди дітися. А коли не можеш зі своєю панікою впоратися, то і дитина у паніці. Намагаюсь не показувати.

Хочеться, щоб війна закінчилася чимшвидше. Всі кажуть, що ось-ось вона закінчиться, але вона все триває. Найбільше мрію про мир. Щоб наші діти жили у мирній і щасливій Україні.