Людмила дякує волонтерам, які вивезли їх з Херсону, військовим і поліцейським, які врятували від обстрілів у Миколаєві, благодійним організаціям, які допомагають вижити 

Це було рано-вранці. Ми спали вдома, в Херсоні. Раптом почали бомбити. 

Тяжко було, коли все почалося. Діти перейшли до мене - в мене було бомбосховище. Тяжко було, коли ціни страшно підросли, а грошей було мало. Потрібно було рано-вранці вставати, займати чергу. Все робили швидко, щоб не зустрітися ні з ким. Ну, ви зрозуміли, про кого я… Ми дуже боялися.

Ми ще терпіли два місяці. Спочатку донька виїхала на евакуаційному автобусі, а потім і я. Дуже тяжко було, коли ми їхали по дорозі, і були не наші військові. Вони нас пропускали, бо у нас було тільки два чоловіки: один - інвалід, інший - старенький. Велика подяка волонтерам, які нас вивезли.

В Миколаєві ми попали під обстріли. Наші воїни нас в окопі сховали. Було холодно, дощ, а ми в окопах сиділи.

Коли припинились обстріли, почалася комендантська година, і нас поліція супроводжувала через Миколаїв. Було страшно. Потім нас супроводили до церкви, не пам’ятаю назву. Там нас нагодували, поклали спати, а потім я переїхала до сина і так почали жити. 

Зараз спілкуюсь із сусідкою. Говорить, що в новинах все – правда. Там дуже страшно. Рашисти приходять додому, перевіряють телефони, беруть, що хочуть. Дуже тяжко в окупації жити.

Зараз дуже тяжко навіть згадувати все це. Ми гарно жили, в спокої, радувалися, а зараз дуже тяжко. Тяжко, що не в своїй домівці живеш - все чуже. 

У мене роботи немає, а чоловік пішов працювати. Діти тут. Живемо помаленьку, дякуємо, що благодійні фонди допомагають нам.

Хочеться всім, щоб швидше війна скінчилась. Думаю, будемо жити добре, коли все закінчиться. Звісно, буде тяжко жити в нашій країні, тяжко буде економіку підіймати, відбудовувати, але я думаю, що наш президент зробить все для того, щоб нам було добре. Він молодець, він нас не покинув.