Родина Оксани ще у 2014-му отримала статус переселенців і уже боїться, щоб не довелось тікати вдруге. Адже вони живуть навпроти Запорізької АЄС, яка в руках росіян може стати справжньою величезною бомбою

Ми переселенці першої хвилі, 2014 року. Тікаємо вже вдруге від війни. Вона нас просто переслідує. Вперше ми тікали у 2014 році з Луганська до Запоріжжя, а наразі в Запоріжжі така ситуація, що тікати, можливо, доведеться і вдруге. 

Ми були не згодні з приходом «русского мира», тому змушені були все кинути та виїхати родиною. Наразі орендуємо квартиру в Запоріжжі. Ми не маємо змоги придбати власне житло. Що буде далі – не знаємо. Можливо, потрібно буде тікати, бо склалася така ситуація з АЕС в Енергодарі, що стає трохи страшно. 

Ми скористалися «зеленим коридором», зібрали свої речі і виїхали. На той час ми мали тільки одну дитину, і чоловік відвіз нас до родичів у Гуляйполе, а сам повернувся додому. Перебував там кілька місяців під обстрілами, з ним не було зв’язку. 

Коли ми зрозуміли, що вороття не буде, що в Луганська вже немає майбутнього найближчим часом, то чоловік також вирішив виїхати. Він під обстрілами вибрався з Луганська до нас у Гуляйполе, а звідти ми вже прибули до Запоріжжя. 

Дуже страшно було 24 лютого вдруге це переживати. У нас була паніка, ми не знали, що робити. Чоловік тоді працював: по Україні їздив на фурі-зерновозі, тому його поряд не було. 

Я була одна з двома дітьми, і ми не знали, що робити. Потрібно було йти на роботу, а як покинути вдома двох дітей самих – я не знала, і мені дуже страшно було. 

Була паніка. Люди вигрібали все з магазинів. Були величезні черги на АЗС. Уже декілька місяців ми живемо в страшних обставинах, і що далі буде – ніхто не знає. Звичайно, ми сподіваємося на краще. 

Син тільки-но пішов у перший клас, і навчання зараз дистанційне. Я не можу працювати, бо біля телефону повинна сидіти разом зі своїм молодшим сином. Йому тільки шість років, і він сам не може відвідувати онлайн-уроки. Працює тільки чоловік. На одну зарплату винаймати квартиру і жити – це дуже важко. 

У нашої родини немає коштів на придбання всього необхідного. Має змогу працювати тільки мій чоловік. До того ж, рівень заробітної плати наразі занизький. Кілька місяців тому ми вимушені були з дітьми виїхати до Польщі, чоловік залишився в Запоріжжі сам. Пережив гуманітарну катастрофу. Було важко з продуктами харчування, з ліками. 

У зв’язку зі стресовою ситуацією чоловікові було зле з серцем, а в аптеках не було взагалі жодних ліків, навіть корвалолу елементарного. Допомогли сусіди - запропонували ліки, і ми якось впоралися. 

Три місяці я з дітьми пробула в Польщі, але ми вирішили повернутися. Там не було легко. Це інша країна, і роботодавці пропонують робочий день по 10-12 годин. Я до дитячого садочка влаштувала молодшого сина, але садок працював тільки до четвертої, а знайти роботу з такою тривалістю робочого часу я не змогла. 

Завдяки полякам, які прийняли нашу родину, завдяки соціальній допомозі ми три місяці там пробули, але я зрозуміла, що майбутнього там у нас немає. 

Якби чоловік був поряд, ми, можливо, змогли б там жити, якщо б удвох працювали, або він один. Але такої можливості не було, тому було вирішено повернутися додому. Наприкінці червня ми повернулися до Запоріжжя, і тепер не знаємо, що буде далі.

Зі страхом дуже важко впоратися, особливо дітям. Але наразі мене дуже непокоїть ситуація з Запорізькою АЕС, бо це - можлива ядерна катастрофа. Ми перебуваємо у стокілометровій зоні, а можливо, навіть трошки ближче, і наслідки для нас можуть бути страшні. 

Це дуже страшно, і я вважаю, що світ мало робить у цьому напрямку. Цю проблему потрібно вирішувати негайно і дуже жорстко, бо ми на порозі ядерної катастрофи.

Наслідки вже будуть неминучі й незворотні, і це жахливо. Ракета або прилетить, або не прилетить, а от від вибуху АЕС постраждають усі без винятку. 

Я сподіваюсь, що до зими активні бойові дії зупиняться, як нам обіцяє наша влада. Зупинити такого потужного агресора дуже важко. Я сподіваюся, що до зими хоча б припиняться обстріли, а далі все буде залежати від політичних рішень керівників великих країн, наших друзів.

Хочу миру в Україні. Багато моїх друзів виїхали та починають нове життя в інших країнах. А я не хочу нікуди їхати. Я побула в Польщі та зрозуміла, що хочу жити тут, в Україні – мирній і вільній. Я хочу, щоб мої діти не ховалися по підвалах. Щоб вони ходили до школи і не сиділи перед екранами комп’ютерів на онлайн-уроках. Хочу придбати власне житло. Це - моя мрія протягом останніх десяти років.