Калюжна Валентина, вчитель Михайлівського ЗЗСО І-ІІІ ступенів

Війна. Моя історія

Четверта година ранку. Чому сьогодні так шумно? Чому роз’їздилися автомобілі? Чи на полювання їдуть. А гримить то де? Зима ж. Взимку грім – то погано. Не дадуть виспатися сьогодні. П’ята година. Та що ж це за ранок такий?! Ідуть якісь повідомлення на телефон. Дивно, інтернет-знайомий з Харкова. Потім прочитаю, ще подрімаю.

Шоста година. Машини все їдуть, десь гуркіт. Наливаю каву, читаю повідомлення знайомого і час зупиняється. Перечитую знову. «Нас обстрілюють з градів….»

Що робити? Це якась диверсія. Але ж чого так шумно. Набираю маму, вона і сестра ближче до кордону, дуже близько. - Ой, доцю, через кордон прорвалися танки росіян, іде бій біля села де живе Світланка (моя сестра), що ж робити?! Не сплю з четвертої ранку, канонада, молюся….

Значить це – правда. О сьомій - виступ президента. Війна. Та не може бути, ми далеко. О десятій годині колега з Охтирки висилає відео. Військова техніка ворога їде містом. Та ні, як же так?

День був довгий, дуже. Постійно в телефоні. Невідомість, нерозуміння майбутнього, хвилювання за рідних, але ще страху реального не було. Навіть коли мама сказала, що наші відступили і танки їдуть на Суми. Якийсь фільм жахів. Поспіхом почали виїжджати сусіди з будинку, залишилось три квартири. Ми залишилися. Вирішили, що будемо до останнього, а раптом нас омине.

Дуже швидко ворог підійшов до нас. Ми опинилися в оточенні. Можна було спробувати проїхати полями в напрямку Києва, але ми не знали точно де вже ворожа техніка. Стріляли постійно. Через місяць ми вже точно знали де і чим б’ють, а на той час боялися вийти з будинку.

Швидко освоїли світломаскування, комендантську годину. Потім почули літак, як це гучно! І вибух! Скинули першу бомбу. Зразу до телефону. Куди? Де? Чи живі рідні? Пригадала зі школи військову підготовку, правило двох стін і переїхали на півтора місяці в коридор. Зібрані речі, документи. Лягати тільки повністю одягненими.

Здавалося пройшла вічність, але то ще був тільки перший тиждень. Дуже швидко закінчилися продукти харчування, крім тих, що в погребі. Магазин спорожнів. Дякувати Богу машина з хлібом приїздила, магазин відкривали рівно на стільки, щоб продати хліб. То був найсмачніший хліб.

Потім кинули бомбу і зникло світло. Все ж я вражена нашими електриками. Ми сиділи на підлозі, від страху вжавши голову в коліна, а вони виїздили в поле під обстрілами і шукали можливість під’єднати нас до іншої лінії. Про кожну подію того часу можна писати книгу. Це все дійсно героїчні вчинки. Про деякі ми дізналися тільки тепер.

Після першого страшного тижня ми звикли до вибухів. Правда, постійно були на зв’язку з колегою – дружиною військового. Її відповідь: «Хлопці їх не пустять в місто, ми ж з дітьми тут!» - нас заспокоювала.

Перші звістки про загиблих знайомих. В це не вірилось. Хотілося зупинити цей страшний фільм і вийти з зали. Багато хто так і зробив, виїхали за кордон. Я не хотіла і не хочу. Батьки моїх учнів запропонували навчання діток в очній формі. Я, звісно, боялася, але поставила в кімнаті стіл і прийшли моя малеча, розробили графік і навчалися. Це дуже відволікало. Та коли стріляли танки, я лякалася, а мої маленькі козачата спокійно так говорили: «Та не бійтеся, то ж наші стріляють!» І сміх і сльози…

Для мене перший етап війни закінчився коли звільнили мою рідну тростянеччину, коли ми нарешті дізналися, що сестра з племінницею живі, в них тільки забрали телефони, дякувати Богу! Потім вигнали ворога з Сумщини.

А розуміння, що на нас напав дикий, жорстокий ворог прийшло тільки після подій на Київщині. Тоді дійсно стало страшно. Я зрозуміла, що ми уникнули страшної трагедії. Наші воїни не впустили ворога до міста, він був на околицях, ходив навколо, але не зайшов. Слава всім нашим героям! Я вірю в нашу Перемогу!