В перший день війни ми знаходилися вдома, тому що я лежача, а дочка була біля мене. Я їй кажу: «Свєта, мені вже все одно, а ти йди ховайся». Вона побігла, одну ніч переночувала в школі, потім прибігла і каже: «Я тебе не кину». 

Як під час вибуху в мене вікна посипались, донька на мене лягла, а я кажу: «Свєта, мені все одно, а ти тікай». Після цього люди всі з під'їзду повтікали, ми були одні в під'їзді. У когось в квартирі вікна полетіли, у когось двері вилетіли - то ми телефонували людям.

Ми чули, як летять літаки, знали, що вони тут розвернуться і будуть кидати бомби. Ми чуємо кругом, де прилітає. На другий день узнаємо, куди воно попало. 

Я не знаю, як мене не паралізувало. Коли мене забрали в лікарню, дочка ночувала в чужих людей. Вона просилася ночувати зі мною в палаті, хоч і на полу. А тоді дуже холодно було, всі комунікації перебили. Я в лікарні лежала 26 днів. Наш дім побитий, але я дуже хотіла додому.

Навіть коли прилетіла бомба біля нашого будинку, у нас було світло і вода. Потім все відключили. Спочатку світло, потім газ. Потім почали давати гуманітарку. Люди почали потроху приїжджати. Зараз сидимо в «холодильнику»: заміри вікон у нас взяли три тижні назад, і ніхто нічого не робить. Тут кожен день летять літаки - ми навіть знаємо, де він розвернеться і буде кидати.