Катерина виїхала зі Степногірська на початку війни. Кілька разів вона провідувала домівку, але повертатись туди небезпечно.
Я зі Степногірська Василівського району. На початку війни я виїхала у Запоріжжя до дітей.
Коли почалась війна, я до кінця не усвідомила, що це означає, а потім стало страшно. У мене в будинку тільки вікна вилетіли, а інші будинки постраждали значно серйозніше. Мене діти не пускають туди, але я їздила кілька разів.
У Запоріжжі теж гримає. Онук лякався - ми боялись, що він взагалі заїкатися буде. Він сирени боявся, а коли вибухи чув, його трусити починало. Донька молилась за нього, обіймала міцно і він заспокоювався, засинав.
Війна – це страхіття. Обстановка тяжка, але ми намагаємося собі приємне робити, щоб підняти настрій. Кожен день посміхаємося, аби не падати духом. Ми тримаємося. Нас зять тримає на плаву. Він – чудова людина. Родина за ним, як за кам’яною стіною, тож ніби і не страшно. Особливо, коли вибухів немає - ніби мир навкруги. Але ж я не вдома. Дуже хочу додому, дуже.
Хочеться одного ранку прокинутись, а війни вже немає. Але, напевно, так не буде. Шкода хлопців - молоді гинуть. Я плачу. Це дуже тяжко. Ходжу до церкви, молюся - так і тримаємося.
