Рац Дар'я Дмитрівна, 15 років, учениця 10-го класу Апостолівського ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Чехман Валентина Едуардівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого. Ранок 7.00. Як завжди, я вийшла на вулицю із своєю собакою. Щось полетіло, але я навіть не підозрювала, що це. Ми з Чаком повернулися додому. Батько сказав, що почалась війна. "Що ми будемо робити?"- питала я сама в себе, але відповіді так і не знаходила.

Ми щодня дивилися новини, але вони були невтішні. Постійні сирени, далеке бахкання - такими були перші місяці війни. Але потім все змінилося.

15 червня. Вперше, коли було так гучно. Щось летіло, падало, бахкало і горіло. У мене в кімнаті посипалося скло. Як добре, що напередодні мій тато сказав, що сьогодні ми всі будемо спати в кімнаті Назара, мого меншого брата. Дякую тобі, таточку. Можливо, ти врятував мені життя. Вранці ми дізналися про зруйновані і спалені будинки і про трьох загиблих… Війна була зовсім поряд. На сімейній раді було вирішено: відправити мене з Назаром у село до дідуся та бабусі. Але й там щось пролетіло. Ми повернулися знову додому. Коли було небезпечно, ховалися у підвал. Вибухи чули щодня, почали до них звикати, навіть розрізняли деякі: це наші, а ці…« Боженько, спаси і сохрани нас».

Загиблі земляки, зруйновані будинки, понівечені долі. Багато моїх друзів та родичів виїхали за кордон. Вони говорять, що розуміють, як нам тяжко. Думаю, не розуміють. Я не засуджую їх, вони рятують своє життя, бережуть свої нерви. Мають на те право. Але розуміють нас ті, які чули, як летить, як зривається; ті, які бачили кров і смерть.

Ви запитаєте, що відчуває людина, біля якої підриваються снаряди, пролітають ракети? Тваринний страх і … страшне приниження. Мене на моїй землі, біля моєї домівки в 21 столітті хтось вбиває. Як не дивно, але все це мені схоже на гру «Морський бій». Мої однокласники грали колись на уроках, щоб ті скоріше закінчилися. А4 – мимо.

21-22 серпня. Цей день я теж пам'ятатиму все життя. Трапилося це десь о 2 годині ночі. Всі в моєму містечку прокинулися одночасно. Сім страшних вибухів розривали мозок, серце вискакувало з грудей. Однокласники пишуть в групі, де горять будинки. І тільки вранці всі дізналися, що всі три школи нашого міста пошкоджені. В2 - поранено школу №4, Д6 – убито, повністю знищено новеньку, щойно відбудовану школу №1, Е4 – постріл прямо в моє серце, в мою рідну школу, якій уже 90 років, яка вистояла у Другій світовій…Теж відбудована, красива, оновлена. Ми не встигли насолодитися її новизною.

Які почуття мали всі апостолівці в той день? Безвихідь, біль, злість, ненависть до ворога. А страху не було. Ми знаємо, що військові, колишні учні нашої школи, добряче помстилися ворогові за нашу рідненьку, але навчатися в ній ми не скоро зможемо.

Ми пишаємося нашими воїнами, які захищають наші домівки. Ми намагаємося допомагати їм, підтримувати.

Інколи в мене запитують, яка в мене мрія. Повертайтеся живими, наші славні воїни, очистіть нашу святу Апостолівську землю від ворога і повертайтеся з перемогою. Дуже хочеться, щоб було так, як раніше. Але так як раніше вже ніколи не буде. Ось і завтра Апостолове проводжатиме свого героя, воїна, колишнього учня нашої школи, Шуляка Сергія в останню дорогу. Не пробачу ніколи ворогу смерті наших людей. Але вірю, що ще буде свято і на нашій вулиці. Обов’язково буде.