Вікторія – з Мар’їнки. Згадує, як до 18 березня 2022 року сиділи в підвалі із свічками. Все чекали, коли обстріли скінчаться, але вони ставали дедалі сильнішими. Якщо з 2014-го року донька ще ходила до школи, то тут – максимум виходила у двір. 

Коли в Дніпрі дізналися, що стало з рідним містом, син пішов в армію добровольцем. І повернувся за півтора місяці інвалідом без ноги. Жити в чужому місті, в чужій хаті важко. Вікторія мріє повернутися додому. Навіть попри те, що дому вже немає. Але, хоча б на рідну землю.