Юлії разом з малою дитиною довелось пережити обстріли в Маріупольському підвалі. Щоб розвести дитині суміш, воду гріли на свічках

Ми з Маріуполя. Я викладаю англійську мову, а чоловік служить в  поліції. 

З першого дня ми з маленькою дитиною ховались у підвалі. У мене були суміші й памперси. Ми гріли воду на свічках і я готувала дитині їжу. У нас були в підвалі деякі запаси: ми доїдали всі варення, бо не було можливості готувати їжу вдома. Тоді були дуже жорсткі обстріли, і ми не мали змоги виходити з підвалу.

Найважче було бачити, як хтось пішов по воду і не повернувся. Інколи ми не дочікувались хлопців-сусідів, які ходили за водою до приватних будинків, де були колодязі. 

Не було зелених коридорів, і не можна було поїхати, це було прикро. Одного дня двері в підвал розпахнулися, прийшов мій чоловік і сказав, що будемо пробувати їхати. В нашому будинку тоді вже розбили дах. Садочок в нашому дворі також розбомбили. 

Ми поїхали на свій страх і ризик. Бог нас захистив: ми всі блокпости проїхали. Дорогою бачили кучу машин, людей, повалені дерева - все це потрібно було об’їжджати. Дуже було важко виїхати, але у нас маленька дитина, і нам потрібно було вибиратися.

Чоловік нас вивіз і повернувся до Маріуполя. А ми так і залишилися в іншому місті. У нас нічого не вціліло, нічого не залишилося. Але у нас є мрія потрапити в Маріуполь і продовжувати там жити. Ми віримо, що повернемося і все відбудуємо.

Я до цих пір п’ю заспокійливе. Ми віримо нашим Збройним Силам, нашій армії, мій чоловік також на нульових позиціях стоїть на захисті. Ми їм віримо.

Я вірю, що Перемога буде вже влітку. Я в це вірю і маю надію, що влітку ми поїдемо в Маріуполь. Головне – щоб всі залишилися живими.