Мені 34 роки. Я мешкала з чоловіком і дітьми в селі Новоукраїнка Запорізької області. 24 лютого ми були вдома. Уся сім’я захворіла на коронавірус. Кепсько почувалися, була висока температура. Коли дізналися про початок війни, до поганого самопочуття додалися ще шок, страх і пригнічення. 

Спочатку було чутно вибухи вдалечині. А третього березня в село ввійшли окупанти. Я ридала, коли побачила їхню техніку. Дуже боялася за дітей. Упродовж місяця не випускала їх з дому. 

Російські військові обікрали магазини, забрали автомобілі у сусідів. Згодом їх стало ще більше. Вони розташувалися в будівля адміністрації і почали шукати собі дівчат. Моїй доньці 16 років. Мене охопив страх. Я розуміла, що не зможу захистити її від озброєних солдатів, тому ми вирішили виїхати. 

Ми виїхали шостого квітня о шостій годині ранку, а о тринадцятій вже були в Запоріжжі. На блокпостах нас не чіпали, лише перевіряли документи. На нашому блокпості плакали. Були раді, що вибралися з окупації живими й неушкодженими. А також нас переповнювала гордість за нашу армію. 

З нами виїхав брат зі своєю родиною. Ми зупинилися в Запоріжжі. Тут спокійніше. Далі не хочеться їхати. Мої та чоловікові батьки залишилися в селі. Ми вмовляємо їх виїхати, але вони не хочуть залишати домівки.  

Я не сумніваюсь в нашій перемозі. Наші хлопці вистоять. Мрію, щоб якнайшвидше звільнили Новоукраїнку. Хочу повернутися додому, побачити всіх рідних, вийти на роботу. Хочеться, щоб діти жили у вільній Україні.