У мене четверо дітей, і під час війни я взяла під опікунство хлопчика. Так склалося, що у нього не стало батьків.

24 лютого я з чоловіком була у супермаркеті, нам зателефонувала мама і сказала, що розпочалася війна. Ми швиденько все кинули і приїхали додому. По дорозі ми почули перше влучання, яке було у Нікополі. Ми вже зрозуміли, що на нашій території теж йдуть бойові дії.

На початку війни було дуже важко: не було ні світла, ні води, інтернету не було дуже довго. Дітям було дуже складно займатися дистанційно. Всім важко, не лише нам.

Мій брат зник у Маріуполі. Ми зараз його розшукуємо, не знаємо, куди звернутися і що нам робити. Ми почули, що він був десь поряд, де були обстріли. Ми не знаємо, куди саме він потрапив. Кажуть, що десь у росію, в якийсь госпіталь. Це нас більше за все шокувало. Від початку війни ми нічого про нього не знаємо. Його ім’я – Ісіченко Дмитро Володимирович.

Ми нікуди не виїжджали. Як би не було важко, залишалися вдома. Я живу над водосховищем, а з іншого боку села окуповані. Ми бачили у вікно, як усе там палає.

З дітьми важкувато, бо вони зовсім маленькі. Сподіваємося на все краще.

Хочеться вірити, що війна закінчиться скоро. Наші міста повернуться додому, і все буде добре. Будемо все відбудовувати. Нехай Бог дає терпіння всім мамам і бабусям, щоб пережити ці темні часи. Дуже багато дітей загинули, від цього болить душа.