Коваленко Валерія, Академічний ліцей «Європейський» ЛМР

Викладач, що надихнув на написання есе — Носенко Лариса Василівна 

«100 днів війни. Мій шлях»


З приходом війни змінилося дуже багато чого. Усім довелося об'єднатися, ми стали сильнішими та зробили багато висновків. В один момент весь світ перевернувся: хтось зрадив свою націю й народ, а є герої, які довели, що вони справжні патріоти, які, незважаючи ні на що, будуть оберігати свою державу до останнього.

Я пам'ятаю той початок війни як вчора.

Наступного дня ми мали йти до школи. Я прокинулася раніше звичайного. Мій телефон розривався від гудків та повідомлень. Батьки починали збирати речі першої необхідності, мама сказала, що розпочалося повномасштабне вторгнення.

Я чую перші сигнали сирени, у той момент було дуже страшно, я не розуміла що робити, і намагалася зберігати спокій. Цей ранок ніколи не забуду.

Пізніше я почала звикати до постійних сигналів повітряної тривоги, уже зник страх, але все одно небезпека залишається. Поступово стала вникати у все, постійно дивилася новини, волонтерила при першій можливості.

Мені досі не зрозуміло, чому люди повинні евакуюватися й залишати свої домівки, місця, які раніше були всім для них. Серце обливається кров'ю, коли я чую, що переживають українці. Просто незрозуміло чому і за що? Чому матері залишаються без доньок та синів?

Важко уявити, що відчуває людина, яка переживає біль втрати. Зазвичай, за гіркими сльозами заховані відчай, страх, безвихідь, жаль та розпач. І це, мабуть, далеко не весь перелік.

Душа народу скривджена, вона страждає, плаче і кричить. А може, не кричить, бо сил немає. Але не можна просто опустити руки.

Нам треба об'єднатися й боротися за наше майбутнє в Україні. Щоб ми завжди розмовляли українською, слухали нашу музику, куштували національні страви.

У таку нелегку годину маємо підтримувати наших воїнів і прагнути кращого. Я впевнена, що все закінчиться нашою перемогою. Ми відстоїмо свої права!

Усе буде Україна!