Горбова Євгенія, 9 клас, Запорізька гімназія №70 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Манзюк Світлана Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 рік. За вікном було ще темно. Я,  зазвичай, прокинулася за будильником о 7 ранку. Все було, як завжди: черговий ранок четверга, нестерпне бажання лягти спати і накритися ковдрою з головою. Мене збентежило одне: розкидані речі і великі сумки в коридорі, немов, коли ми збиралися на море. Але ж на дворі зима.

Я вийшла з кімнати й пішла до мами з логічним питанням: «Що відбувається?» Вона сиділа на підлозі серед купи одягу і, піднявши на мене перелякані очі, сказала страшне: «Почалася  війна!».

З того дня моє життя змінилося на «до» і «після». У перші ж дні всі вікна в моєму будинку були повністю заклеєні скотчем, а всі документи та найважливіші речі знаходилися в трьох, колись моїх шкільних рюкзаках. Уроки в школі припинилися, і ніхто не знав, чи відновляться вони знов. Я пам’ятаю, як більшість друзів і знайомих ще 24 лютого рано вранці поїхали на вокзал з надією втекти від війни першими ж потягами. Люди їхали, залишаючи все: свій дім, улюблених тварин, навіть речі кидали на вокзалі, бо вони не вміщались у переповнені вагони. Усі були розгублені і налякані.

У термінових новинах президент розповів, що почалася війна: Росія напала на Україну. Я вперше в житті побачила, що по всім телеканалам кажуть одне й те саме: Київ і Харків бомблять, з Криму наступають ворожі війська.

Мама почала телефонувати рідним, котрі живуть біля моря. Родина маминої сестри вже була відрізана ворожою технікою. Мій рідний дідусь на цей час лежав у лікарні,  почалась евакуація. Він вскочив у свою машину і на шаленій швидкості тікав полями, бо по дорогах поруч їхали ворожі танки.

Ми з батьками вирішили, що зараз нікуди не поїдемо. Думка, що треба все покинути і вирушити кудись в невідомість, була нестерпна.

Дідусь приїхав ввечері, ледь дихав. Навіть я чула, як його серце вискакує з грудей від жаху побаченого на своєму шляху. Їхати кудись далі він вже не міг, а ми не могли залишити його самого. Мама багато плакала…А тато сказав, що нікуди не поїде і залишиться боронити рідне місто. Остання українська фортеця – місто Запоріжжя. Усе південніше вже було окуповане.

Спочатку всі рахували дні війни: перший, другий, тиждень, місяць... Потім всім вже стало зрозуміло, що війна до нас прийшла надовго. Уся країна об’єдналася, почала боротися за свій дім, за свою свободу, за українську мову і історію, за традиції і рідну землю.

В моїй пам’яті назавжди залишитья перша ніч, коли ми лежали на підлозі, а недалеко від мого дому лунали сирени і вибухи.

З тих пір нічого не змінилося, це триває і досі: тривоги,  по всій Україні летять ворожі ракети, каби і дрони.  Стільки всього трапилося: окупація Бучі і Ірпеня, масові розстріли в Бородянці, окупований Маріуполь і довготривала блокада «Азовсталі», знищення російського крейсера «Москва», підрив Кримського мосту, звільнення від окупантів Харківської області та міста Херсон. Вся Україна повірила, що ми вистоїмо і зможемо дати відсіч ворогам.

Війна триває і далі. Ми боремося і сподіваємося на краще, що ворог не зайде в моє рідне місто Запоріжжя, що країни Європи і надалі будуть нам допомагати, а наші українські захисники здолають ворога, і Україна переможе.

Я залишуся тут і буду допомагати всім чим зможу: збирати гроші і донатити на ЗСУ, робити обереги, окопні свічки, буду і надалі молитися за наших героїв і дякувати Богу за кожен прожитий день, за свій дім, за те, що продовжуємо жити в Україні.  

1000 днів вже пройдено, ми вистояли і не здалися, пишаюся своєю країною, нашими захисниками і дуже сподіваюся, що скоро все це закінчиться, і знову Україна буде вільною і мирною державою, де  немає війни і страху, де лунає дитячий сміх, а не страшні сирени.