Я уродженка міста Донецька. У 2014 році довелося переїхати до Маріуполя. Там мешкали дев'ять років, мали житло, роботу, діти навчались. Довелось переїхати другий раз. Нині живемо у Дніпрі. 

Ми не очікували, що у Маріуполі будуть такі жорстокі бойові дії. 

Ми мешкали між Сартаною і Маріуполем. Це селище Україна, де у перші дні війни було дуже страшно. Виїхали у перших числах березня на свій страх і ризик. Виїжджали вночі, вже проїжджали блокпости російських військових. Я відчувала, що для дітей подальше перебування вдома буде небезпечним. І для нас було першочерговим завданням їх вивезти у безпечне місце. Думали не про труднощі, а про те, як швидше виїхати і врятувати найдорожче - наших дітей. Труднощі були у тих, хто залишився і думав, що якось усе вирішиться. 

При виїзді ми бачили зруйновані будинки і вбитих людей, тіла яких лежали обабіч дороги. Це було страшно. 

Ми виїжджали з собакою і кішкою. 

Дякувати Богу, що я не відчувала насильства по відношенню до себе і до своїх близьких людей. 

Моє підприємство переїхало і у чоловіка, і у мене у Дніпрі є робота.

Живемо і сподіваємося на Перемогу. Це найголовніше для нас. 

У 2014 році було легше у психологічному плані, тепер тяжче. Але я намагаюсь не опускати руки. 

Дуже хочу, щоб війна закінчилась якомога швидше. Майбутнє бачу світлим і радісним у своїй країні.