24 лютого прокинулась за п'ять хвилин до будильника. Подзвонила колега: сльози, розпач, туман в очах і слова, які пронизують усе тіло: "Тетянка, війна почалася..." В мене дві доньки, працюю вчителькою. Збираю документи, бужу доньок, чоловік не розуміє, чому я мовчки бігаю по квартири з речами, а мені ніби мову відняло. Видихнула. Телефонний дзвінок батькам, дзвінок від брата.
Чую, як по дорозі їдуть колони машин, ще не розумію куди і хто. На вулиці мороз та ожеледиця. Біжимо через поле в гараж за машиною. Замок замерз, та ми зламали ключ, знайшли новий та взяли автівку. Здалося, що вже вечір, а пройшло лише півтори години. Доньки сонні, з речами, іграшками та папугою сидять у коридорі. Я бачила перелякані очі, а після аптека, магазин, банкомат та довжелезні черги. На моєму шляху зустрічались розгублені обличчя знайомих, сусідів... Щось гуде. Слід від гусениць танку на новому асфальті. І нескінченні телефонні дзвінки! Думали, поїдемо на ніч в село до мами чоловіка, переночуємо, а далі... повернемося... зранку все мине... Повернулися тільки за півтора місяця...
Проблеми, які виникли одразу - нестача їжі. Здавалося, треба все скупити. Бо далі нічого не буде. Шок, коли літали над головою літаки... Коли не в кіно, а за 100 метрів розкривається снаряд... коли летить ракета і ти чуєш її свист, що розрізає тебе із середини... а за 5 секунд бачиш вогонь та руїни будівлі... Ми з родиною живемо разом, але інші рідні за кордоном. Вразило те, що люди ділилися останнім.
Зараз працюю й надалі вчителькою. Не змінила професію, коли вела уроки з підвалу, чи на городі під яблунею, бо там кращий інтернет. Не зміню й зараз. Бо дитячі очі, які я бачила через екран телефону постійно не давали мені самій втратити надію. Саме з моїми учнями, які зараз уже перейшли в 9 клас, ми кожного ранку робили перекликання та співали гімн України, а потім "Червону калину". Є... чорний спортивний костюм, в якому сиділа в підвалі. Зараз не можу його вдягати...
