«Думали, повоюють місяць-два, а до першого вересня все й закінчиться»

У нас батьки займалися полуницею, і в кінці травня – на початку червня 2014 року я приїхала до них. Потрібно було допомогти зібрати урожай. Я взяла відпустку і приїхала в чому була, без речей. Узяла сумочку, паспорт, документи. А 11-го числа тут почалися ці дії. Ставало все гірше й гірше.

Невістка з братом перебували в Луганську. Пізніше вона влаштовувала племінницю у родичів в Краснодарі. Адже ніхто не думав, що все затягнеться надовго. Думали, повоюють місяць-два, а до першого вересня все й закінчиться.

Я за фахом технолог швейної промисловості, у мене в Луганську залишилося обладнання, встигла прихопити з собою лише оверлок, тому що він був переносний. А стаціонарна машина так і залишилася там. Ні заробітку, ні теплого одягу не було. Це був 2014 рік. Почалися фінансові труднощі. Мама без пенсії, накопичення закінчувалися. Вижили за рахунок своїх продуктів та заготівель.

Коли вибухнуло, нашу хату не зачепило. Ось у сусідів, у яких теж вибухнуло на городі, немає ні даху, ні вікон. А в сусідів з іншого боку в хаті впала одна стіна. Дуже багато будинків постраждало.

До 2016 року було складно, але потім все трохи втихомирилося. Зараз такої сильної небезпеки немає. Але періодично чую вибухи. Адже ми не знаємо, чи то щось розміновують,  чи то вчення, чи то...

Про що мрію? Мої мрії розбиваються об реальність. Тому що я розумію: того, що було до війни, у тому ж вигляді вже не буде. Справа навіть не в самому світі, ми змінилися. І ситуація в корені змінилася, тому що і Луганськ не той. І якщо повертатися, то вже не буде того життя, яке було. Тому не знаю, про що я мрію.