Голоси Мирних — «Думали про те тільки, щоб усі були живі»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 45
Світлана Александрова
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Широкине
Широкине
«Думали про те тільки, щоб усі були живі»

Жила з дітьми біля моря. Дуже любить свою домівку. Після того, як почались обстріли, переїхала до Маріуполя.
Молодший син не пам'ятає цього, а старша дочка й досі боїться.

Тепер кожне сімейне свято, коли збираємося, я згадую слова бабусі й кажу: «Бабцю, пробач мені, що ми сміялися». Мир – це не просто три букви, це щось набагато більше.

До війни жили добре. Наше село Бердянське було багате. Була і школа в сусідньому селі, і дитячий садок, і роботи вистачало. Пансіонати нашого Іллічівського комбінату були. Тобто працювати можна було і на місці. А я їздила працювати в Маріуполь. Моїй старшій доньці хотілося вчитися в Маріуполі, тому що рівень знань трошки вищий, ніж у селі. Ми й сусіди по черзі возили на машинах дітей до школи.

А зараз ми останнє українське село. Широкине повністю зайняте військовими, там розмежування йде, буквально через кілька метрів уже «ДНР». А ми – крайнє українське село.

«Пригадуєш – і досі сироти по шкірі»

Для мене війна почалася 2014 року 24 січня. Я була на роботі, коли бомбили Східний. Я вже тоді зрозуміла, що це не жарти. Це вже не ха-ха, хі-хі, не просто розмови, це серйозно. 

Ну, а 2015-го варіантів не залишилося, довелося їхати сюди [в Маріуполь]. Забирати батьків, бо в мене батько інвалід. З вісімнадцяти років в армію пішов, втратив ногу. Мама вже на пенсії. З нами жити, на жаль, вони соромляться. Дідусь на протезі, і він не хоче, щоб діти бачили всі ці незручності. Орендують [житло] окремо.

Допомагають мені, тому що поки сиджу й доглядаю дитину. Нирки в мене почали відмовляти, і син у сім місяців народився. У Маріуполі є добрі лікарі. Врятували і мене, і принца мого. Я його Царьок називаю. Він дуже часто хворіє, щомісяця, а то й двічі на місяць, на роботу вийти можливості поки немає.

На Східному дуже багато друзів, кумів виявилось на Київському ринку саме в момент бомбардування. Дружина мого начальника постраждала й дуже багато інших людей.

Люди зривалися з роботи без дозволу, їхали забирати речі й дивитися, чи цілі їхні будинки, чи живі родичі.

Торкнулося кожного, хто на Лівому березі жив.

Я була на роботі. Це Іллічівський район Маріуполя. А дочка перебувала в школі, у Лівобережному районі, на іншому кінці міста практично. І я розуміла, що не можу приїхати її забрати. Це не передати, який був страх за свою дитину! Зв'язок зник, я не могла дотелефонуватися. Згадуєш – і досі сироти по шкірі. 

Сигналізація в машин на стоянках спрацювала, земля ходором ходила. Ми думали, десь поруч, а виявилося, що це Східний бомблять.

Постраждав будинок мого колеги. Ми почули по рації – рації на комбінаті в усіх були (я працювала в охороні), і всі новини Маріуполя передавали по рації. Ми телефонуємо нашому колезі: «Льошо, твій будинок цілий?». А він каже: «Ні, горимо, я біжу в підвал». Ну, слава Богу, живий, залишився з родиною. Думали про те тільки, щоб усі були живі. 

Наступного дня був траур у Маріуполі. Усі плакали. Боялися повторення дуже довго.

Дочка в мене досі непритомніє від звуків бомбардування. Каже: «Мамо, куди нам бігти?»

«Бабуся говорила: «Найстрашніше в житті, онуцю, це щоб ви побачили війну»

Зараз ми живемо поряд. Східний за 10 хвилин, дуже близько. Остання бомба до мого нинішнього будинку буквально кілька сотень метрів не долетіла. 

У наше село Бердянське була закрита дорога, нас не пускали кілька днів. Потім почали пропускати тільки місцевих жителів з пропискою, як до цього дня. Блокпости стоять.

Їжджу туди подивитися будинок, чи все гаразд. У селі є ще житлові будинки, але там неможливо жити. Ми приїхали раз на п'ятирічку, собаку погодували. Бабусі-сусідці, яку ніхто не забирає, щось привезли поїсти й залишили їжу для собаки. Усе, решта будинків занедбані. У нас будинок сильно зрешетили. Якось батько поїхав, хотів подивитися, чи жива собака. Осколки величезного розміру у дворі назбирав. У фундаменті пішли тріщини, посунулося все.

Я згадую мою бабусю, царство їй небесне. Коли ми зазвичай сідали за стіл, у бабусі був тост: «Щоб, діти, ви ніколи не побачили війни». Ми завжди сміялися. Я кажу: «Бабцю, ну що ти таке мелеш, ну ти хоч раз можеш про щось позитивне сказати?». А вона каже: «Найстрашніше в житті, онуцю (вона називала мене по-українськи, суржиком розмовляла), це щоб ви побачили війну. Ми її пережили, ми вам мирну залишили країну, бережіть». А ми не вберегли. 

Тепер кожне сімейне свято, коли збираємося, я згадую слова бабусі й кажу: «Бабцю, пробач мені, що ми сміялися». Мир – це не просто три букви, це щось набагато більше. 

«Батько сказав категорично: «Я тут народився, я тут і помру»

Ми своїм морем займалися, риболовлею, відпочивальниками. У нас дуже гарна курортна зона, до нас приїжджали навіть з-за кордону. Пляж був дуже гарний, і грязьові ванни брали, від шкірних захворювань дуже корисно було. 

Мої батьки здавали будинок, у якому бабуся з дідусем жили. Пускали відпочивальників і за цей кошт жили, бо тато інвалід і особливо нічим більше зайнятися не міг. За рибою не підеш, без ноги не половиш. Інші хлопці створювали рибальські бригади. 

А зараз там усе мертве. Навіть якщо відкрити… Ну хто туди поїде? Ніхто не поїде – мертво. Можна було виїхати з країни. Але батько сказав категорично: «Я тут народився, я тут помру». Він вірить, що все відбудується, усе буде добре, ми переїдемо туди жити, буде школа, садок. Усе буде, і ми будемо там. Ми: «Так, тату, звичайно». І він цим живе. Може, він головою розуміє, а серце приймати не хоче. 

Ми заради батька залишилися в Маріуполі й теж віримо, сподіваємося. Та й я не хочу їхати, мені дуже подобається наше місто, моє село рідне. Воно дуже гарне.

У мене батько дуже міцний був, попри інвалідність. Зараз у нього здоров'я дуже похитнулося через звістки про його друзів, однокласників з Широкиного. Помер хтось – йому стає погано. Ми ж як одне ціле, ходили в одну школу. Ми – діаспора, спілкуємося між собою. Він як чекає, що наступного разу з ним таке може трапитися. Ми говоримо: «Тату, ти нам потрібен, у тебе онук, у тебе онучка. Давай, діду, вперед!». І він цим живе, тримається. 

Він хоче приїхати в Бердянське, якось відновити будинок. Каже: «Я хочу, щоб мої онуки сюди приїжджали на море, дихали свіжим повітрям».

«Мамо, мені сниться, що ти померла, а я тебе шукаю і знайти не можу»

Діти закрилися в собі. Ніби поставили якусь решітку внутрішню. Раніше дочка дуже активна була, товариська. Така сонячна, малювала такі гарні картинки. А після того, як це все сталося, вона свого часу взагалі перестала малювати: «Мені нема про що малювати, я не хочу». Вона досі не любить малювати.

Тут здорових людей апріорі бути не може. Ми всі такі. Нервові клітини не відновлюються.

У дочки почалися головні болі. Занепад сил. Ми приймаємо препарати для підвищення апетиту. Дівчинці 14 років, вона важить 32 кг. Це не тому, що нема чого їсти, це тому, що в неї немає апетиту, вона не хоче їсти.

А коли жили в селі, там свіже повітря, усе добре. Усе з городу своє, свіженьке. Господарство тримали. Курочки, яєчка, усе своє. А зараз…

Спить погано, мало, часто сняться погані сни, вона прокидається. Про те, як мене втратила, у неї сон, тому що в момент першого бомбардування Східного, яке вона побачила, я була на роботі. І в неї постійно тепер страх втратити мене.  Каже: «Мамо, мені сниться, що ти померла, а я тебе шукаю і знайти не можу». Ось буквально три дні тому цей сон приснився.  Вона прокинулася, підбігає, цілує мене: «Мамо, з тобою все добре? Мені наснилося, що ти померла». 

Зараз перехідний вік… Покоління її ровесників, вони всі дуже важкі. Люблять грубо поводитися. У них агресія один на одного навіть. Не знаю, з чим це пов'язано. Найімовірніше, на нервовому ґрунті. У нас дуже багато дітей-переселенців у класі. Пережили таку ж трагедію – і кожен у своєму маленькому світі. Між собою контакту в них як такого немає. Кожен сам переживає своє горе. Боремося, з психологами контактуємо. Батьки все намагаються чимось їм допомогти. Це наші діти, вони, крім нас, нікому не потрібні. 

«Хлопці бігли селом з відірваними руками»

Мрію про мир. Дуже хочу, щоб для сина це була історія з книжок, з наших оповідань, а не на власні очі. Щоб його не забирали туди, щоб він не бачив цього всього.

Я пам'ятаю хлопців, які бігли в нас селом з відірваними руками. Тато заводив машину і відвозив їх на Східний, де їх збирали. Вони з Широкиного бігли, коли перший обстріл був. Гіркою бігли, а внизу вони дороги просто не знали. Якби внизу [бігли], можливо, більше б вижило хлопців…

Хтось у паніці навіть не відчував, що у нього кінцівки відірвані. Молоді хлопці по 18 років. Боюся повторення цього всього. 

Я сама виховую сина. Бабуся та дідусь допомагають. Кажу: «Син полку ти в мене.  Ти в мене сильний чоловік, сам виростеш». 

«У банках ніхто кредити не дає, бо ми переселенці»

Щиро дякуємо Фонду Ріната Ахметова. Син народився з великими патологіями. Кілька секунд не дихав, його реанімували. Можливим був набряк головного мозку. Гарантії того, що він буде нормальним хлопчиком, мені не давав ніхто. Ми зібралися із силами, приїхали до Маріуполя, у поліклініку патології новонароджених. Місяць лежали, лікування було моторошне. 20 днів антибіотиків у голову кололи, крапельниці, усе інше…

З грошима не дуже було. Усе, що можна було, за місяць закладено, перекладено, продано, у друзів позичено. У банках нам ніхто кредити не дає, бо ми переселенці.  І мені підказали: зателефонуй до Фонду, хоча б проконсультуйтеся. Дали номер гарячої лінії, я зателефонувала.

Дякувати, дівчатка з колцентру відразу відповіли, усе пояснили. Ми знаємо, що в будь-який момент можемо зателефонувати, якщо операція або щось ще серйозне. Нікому ще не відмовляли. І моїм друзям, які зверталися з Широкиного, однокласницям, нікому не відмовили. Дякую всім!

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій