Я працював механіком у швидкій допомозі Маріуполя. В ніч на 24 лютого був на роботі. Місто почали бомбити, почалися бойові дії. Хто стріляв по кому - не зрозумієш. Люди ховалися, сиділи в підвалах. Ми жили на першому поверсі. Дружина лежача, то ми нікуди не тікали: так і були вдома. 

Повилітали вікна, двері, все залишилося голе, протяги. Це ж лютий місяць - холодно. Позатуляли-позакривали, чим могли, - так ми жили до 21 березня. А там відкрили коридор, і ми виїхали в Запорізьку область. 

Проїхав я 135 кілометрів, 41 чи 42 блокпости. Перевіряли документи, провіряли все. Приїхали до Запорізької області, до жінчиного двоюрідного брата. Там ми побули до 17 квітня, потім поїхали на Черкащину. У Запоріжжі сортували туди-сюди, хто куди - і вперед. 

Я народився в цих краях, ходив у школу тут. Ми тепер голі-босі, як бомжі. В Маріуполі залишилася квартира, дача, гараж – усе. А я тут - не знаю, виживу чи не виживу, вже як буде. Дякую, люди дали хатку, купили дрова, топимо. Газ є. Трішки газом, трішки дровами – так перебиваємося.

«Я Маріуполь» – фонд в Черкасах, офіс там у них. Вони приїжджають в Тальне, ми збираємось, вони привозять нам ці пакети допомоги. Допомога юридична є: хто хоче отримати гроші за майно, яке згоріло. Це дуже складно. Я думаю, що навіть не можливо.