Добрянська Ольга, 9 клас, Новоолексіївський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Халілова Марина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це страх, горе, сльози матерів та дітей, це руйнування і хаос,  розпач і невідомість. Війна – це зло і скалічені долі людей. Але водночас, це боротьба за право на життя, за свободу, за можливість жити в мирі  у своїй країні.

24 лютого 2022 рік. День, який  я запам'ятаю назавжди, бо він розділив моє життя на до та після. Шоста ранку.

Я розплющую очі та бачу перед собою перелякану маму, чую десь в іншій кімнаті тривожний голос батька: «Війна! Збираймося! ». Тоді вперше я відчула, що таке справжній страх.

Рішення прийнято! Покидавши необхідні речі в машину, ми вирушили в дорогу. До Генічеська дісталися через частково зруйнований міст.

Це вже пізніше стало відомо, що там загинув, намагаючись зупинити просування російської техніки, наш військовий Віталій Скакун.

Протягом усього шляху ми бачили танки, БТРи та іншу військову техніку. У полях вкопувалися «гради». Каховська ГЕС була вже під контролем ворога. Колони техніки із «Z», триколори та червоні прапори, військові з автоматами та білими пов'язками на руках. Ми їхали повільно, іноді зупинялися або з'їжджали на узбіччя, пропускаючи ворожу техніку.

Усе моє тіло скував страх. Мама й тато мовчали.

На наше щастя, це був перший день війни,  тому ми цілі та неушкоджені дісталися місця призначення.  А вже другого дня рашисти почали розстрілювати цивільні машини. І лише доїхавши до бабусі, яка мешкає в Миколаївській області, ми всі обійнялися та розплакалися.

Снігурівщина місяць була під обстрілами. Без світла, без продуктів, без питної води…

Але люди об'єдналися -  ділилися своїми запасами, свічками, пальним. У двадцятих числах березня росіяни окупували Снігурівську громаду і нам довелося знову вирушити в путь. Цього разу ми взяли із собою сусідку з маленькою донечкою. Так вирішила наша бабуся Катерина. Вона буде залишатися в окупації, аби поступитися місцем в машині тим, кому загрожує більша небезпека.

Жінка, яка виїжджала з нами, знала, що за нею прийде ФСБ, бо її чоловік-офіцер, оборонець Маріуполя  у складі 36 бригади.

На жаль, він, як і сотні інших героїв,  з квітня 2022 року перебуває у полоні. Більше ми нічого про нього не знаємо. Але, як і його рідні, переживаємо і не втрачаємо надії. Подолавши дуже небезпечний шлях через десятки блокпостів  - з ретельними  перевірками речей, документів та телефонів, - ми вирвалися на територію підконтрольну Україні.

Тато вивіз нас із мамою у Волинську область, а сам повернувся до Київської, де на той час вже мої два брати захищали від окупантів рідну країну…

 Маленьке закинуте село Сушибаба на Волині… Старі хати без парканів, ліс навколо, озеро, і нічна тиша, якої ми боялись більше,  ніж звичних пронизливих звуків сирен. Добрі, приязні та щедрі селяни. Вони допомагали нам, біженцям, усім,  чим були багаті. Хтось дрова приносив, хтось  - харчові продукти та посуд.  

Та найцінніше, що отримали ми,  – це щире співчуття та  людське ставлення. Я в черговий раз переконалася, що саме  українці,  щедрі душею та відкриті до чужого болю, є неймовірною нацією.

Зараз ми з мамою перебуваємо за кордоном. Тут тихо, спокійно, мирно, а головне - нам нічого не загрожує. Та не зважаючи на це, ми мріємо повернутися  в Україну, до своєї рідної хати, у наше найкраще у світі село Стрілкове.

Досвід цієї страшної війни навчив кожного з нас цінувати прості речі: мирні ранки, обійми близьких людей, усмішки друзів, спів пташок, звучання шкільного дзвоника, плескіт морських хвиль.

За тисячу днів війни ми всі стали частиною  історії великої боротьби, стійкості та незламності. Кожен із нас робить свій внесок: хтось  на фронті, а хтось  у тилу. Українці за кордоном об'єдналися у благодійні організації, проєкти, щоб займатися волонтерською діяльністю або донатити. Кожен з них робить усе від нього залежне, щоб  наблизити перемогу. Серед них моя добра  знайома  Наталія Ульянова – чудова жінка з Боярки, юрист за освітою.

Саме вона об'єднала матерів, дружин, сестер у ГО "Спілка жінок Київщини".  Вони регулярно відвідують військові підрозділи на Східному напрямку та забезпечують їх усім необхідним. До речі, на тому напрямку воює і її син.

"Український дім" у Герлиці, де я зараз живу, постійно організовує благодійні ярмарки, під час яких всі українці донатять на ЗСУ. Діти для воїнів малюють  малюнки, пишуть їм щирі, листи-подяки. А три знайомі нам родини об'єдналися та купили для ЗСУ позашляховик. Зараз оформлюють документи на цю машину.

І таких прикладів дуже багато. Зразків  підтримки, допомоги, людяності та розуміння.

Ми з мамою плели маскувальні сітки, в'язали теплі шкарпетки для воїнів ЗСУ, відправляли «Пакунки доброти», систематично передаємо через  волонтерів допомогу для військових та переселенців,  донатимо, беремо участь у благодійних концертах та конкурсах .

Особисто я плела патріотичні браслети та обереги для захисників.

Мій тато працює в Україні вчителем, навчає дітей у школі, виховує майбутнє України. А брати з перших днів війни захищають Україну на передовій. Велика відстань розділяє нас, але родинна любов і моральна підтримка долає великі відстані, руйнує перешкоди, допомагає нам триматися, не втрачати віри.  

Кожен з нас чекає моменту, коли матимуть  вільний час і зможуть вийти на зв'язок наші рідні військові.

У такі моменти не відомо, хто кого заспокоює, чи хлопці нас з мамою, чи ми їх намагаємося переконати у власній стійкості.  Зараз кожен з нас розуміє, що спілкування з близькими, щира підтримка родини – це найсильніша мотивація для наших захисників.

Війна навчила нас не лише любити, цінувати, берегти, а  й люто ненавидіти. Ненавидіти тих, хто прийшов нас убивати. Ненавидіти тих, хто зрадив, продався за криваві гроші.

За 1000 днів війни ми пройшли безліч випробувань, але не опустили рук. Ми стали сильнішими, стійкішими, впевненішими. Наші військові  – найхоробріші воїни у світі. На жаль, багато з них вже ніколи не повернеться до своїх домівок, до власних родин.

Серед них є мої односельці, учні нашої сільської школи. Їхні імена вже закарбовані у Книзі Пам'яті: Мухтаров Усеїн, Голобородько Богдан, Мефанік Владислав, Івченко Павло. Двоє односельців вважаються зниклими безвісти.

Я пишаюсь тим, що  багато наших хлопців боронять Україну з перших днів війни!  Уявіть собі, що для них означають ці 1000 днів! Як їх можна пережити, коли навколо  крики,  біль, кров і  смерть твоїх побратимів.

Та попри все вони продовжують боротися, як леви, як кіборги, наближаючи перемогу.

Наша нація незламна, бо ми маємо найсильнішу зброю – любов до рідної землі. Я пишаюся тим, що я – українка, що я - частинка  великої нації,  нації героїв, кіборгів, переможців!  Я вірю в наших людей. Я вірю в нашу перемогу.

Ми будемо жити в мирній країні! Ми обов'язково відбудуємо наші міста та села!  Нам є чим пишатися, є заради чого жити.