Біленко Максим, 14 років, учень 9-А класу Ніжинської гімназії №3, м. Ніжин, Чернігівська обл.
Вчителька, що надихнула на написання - Біленко Тамара Олексіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Звечора 23 лютого ми провели тата на нічну зміну і домовилися, що наступного дня він з мамою прийде на мій футбольний матч, щоб уболівати за нашу команду… Але завтра була війна…

Першою від вибухів прокинулася мама і подумала, що, можливо, щось сталося в наших сусідів. У цю ж мить пролунав телефонний дзвінок від батька: «Швидко збирайте документи! Війна! Вибухи на аеродромі ДСНС». Я, іще напівсонний, ухопив свій гаджет і зайшов до соцмереж. Мене здивувало, як швидко почали з’являтися зелені кружечки біля «аватарок» моїх друзів, родичів, знайомих. У голові якесь спустошення, у думках плутанина, ніяк не міг усвідомити, що маю робити після отриманої інформації: збиратися до школи (хоча, ні, уроків, мабуть, сьогодні не буде), телефонувати друзям (мабуть, так, правильне рішення!). Набираю один номер, інший – тиша, немає зв’язку! Визираю у вікно – майже у всіх сусідів довкола засвітилося. Дехто вже кудись виїжджає автівкою, хтось просто безпорадно стоїть біля свого двору. Біжу до дідуся в сусідню кімнату. Як же бути? Дід не каже – наказує: заспокойтеся і чекайте з роботи батька, потім усі разом будемо міркувати.

Дві години очікування здалися нам вічністю. Повернувшись з роботи, батько повідомив про ситуацію в місті: черги на автозаправках, біля банкоматів та аптек, супермаркетів. Помітно, що ніжинці родинами кудись виїжджають на своїх автомобілях. Що ж нам робити? Залишатися всім разом у місті чи їхати в село до бабусі? Ніжин – стратегічне місто, адже знаходиться на шляху до Києва, має важливе залізничне сполучення, певну військову інфраструктуру. У селі, на наш погляд, було б безпечніше, але раптом ці події ненадовго і батькам потрібно буде виходити на роботу? Усе вирішив випадок. Тато, перевіривши вміст бензобаку, сказав, що пального не вистачить. Отже, залишаємося вдома!

Новини… Дзвінки до рідних та знайомих… Знову вибухи і жахливі повідомлення: ворог намагається прорватися до Ніжина, є убиті та поранені, околиці міста обстрілюють, село нашої бабусі уже в окупації,

а вулицями їздить ворожа техніка і є постраждалі серед мирного населення.

Я нечасто бував у храмі і, на жаль, не знаю молитов, але в ті дні я щиро просив, щоб усі залишилися живими й неушкодженими. Ні, я молився, але молився кожному солдатові, офіцерові, генералові… На той час саме вони були для мене Богами, адже від них залежало моє життя і життя моїх рідних. Я вірив їм. Вірив нашому Президентові, виступи якого ми дивилися всією родиною (у той час до нас переїхав мій дядько з сім’єю, рятуючись від обстрілів). Я мало не плакав від щастя, коли дізнався, що наші ЗСУ стримали наступ ворога під Ніжином і не дозволили їм зайти в місто. А якими ж болючими були повідомлення про втрати серед захисників, які першими зустріли ворога і дали йому гідну відсіч. Низько схиляю голову перед Подвигом кожного.

А що ж ми? Так і будемо сидіти та боятися обстрілів, виття сирен? Ні, звичайно, треба щось робити! Батько з дядьком узялися за виготовлення коктейлів Молотова. Ми з дідусем обладнали погріб, щоб комфортніше було ховатися. Гарне вийшло укриття! Під час бомбардувань та повітряних тривог навіть сусіди знайшли прихисток у дідовому погребі. Мама, перебравши речі, налаштувала теплий одяг, ковдри, білизну, шкарпетки, які ми відвезли до Всіхсвятської церкви. Ми з дідом підготували продукти і передали їх волонтерам. Батьки перерахували кошти на рахунки ЗСУ. Усі розуміли, що зараз той час, коли кожен повинен допомагати армії, бо інакше не буде ні нас, ні України.

Важко було в оточеному місті з ліками, продуктами, засобами першої необхідності.

Але міська влада й волонтери робили все можливе й навіть неможливе, щоб забезпечити мешканців усім необхідним. Складна ситуація була в окупованих селах, у всіх душа боліла за бабусю й прабабусю. Потрібно було якось передати їм ліки, продуктові набори. На щастя, наші волонтери, ці янголи добра, змогли організувати «дорогу життя», якою в обхід ворогів можна було доставляти все необхідне до окупованих сіл.

Ми з однокласниками постійно були на зв’язку. Мені здавалося, що за цей короткий проміжок часу всі подорослішали та змужніли. Частина моїх друзів змушена була виїхати за кордон та за межі області.

Ми сумували один за одним, а найбільше – за нашим колишнім мирним життям. Виявляється, що просто ходити до школи, спілкуватися, бачити один одного – це величезне щастя.

Наш класний керівник постійно тримала нас у полі зору, пропонувала допомогу. Справжньою радістю була інформація про відновлення навчання, хоча й дистанційного.

І ось нарешті перша суттєва перемога – звільнення територій Київської, Чернігівської, Сумської областей. Наші воїни впевнено погнали орків на схід. Важко, але ми перемагаємо і відбудовуємося.

У повній тиші на Алеї Героїв лежать наші захисники. Доземно дякую кожному з них за можливість жити. Боляче від того, що на стінах моєї гімназії додалися меморіальні дошки загиблим випускникам. Тепер я розумію фразу вчительки: «Цвіт нації - на стінах шкіл і в сирій землі». Я знаю ціну сонячному ранку і спокійній, тихій ночі; дитячому сміху і щасливій усмішці мами; дружньому потиску руки і можливості зібратися родиною… Я усвідомив, що найбільше щастя – жити на своїй вільній, квітучій землі. Я пишаюся нашими людьми, сильними, незламними, лютими у своєму гніві й красивими в жадобі до життя. І я один із них, я – українець. Щастя моєї країни залежить і від мене. Слава Україні! Героям слава!