Перший день війни я запам’ятала як справжнє жахіття. Ніхто цього не очікував. Почалися обстріли і життя змінилось. 

Доводилося навіть збирати дощову воду, щоб помитися. Також не було світла. Я вирішила виїжджати. Сто кілометрів їхала вісім годин, і це ще вважалося, що пощастило. 

По дорозі бачила згорілі машини, розбиту техніку — було дуже страшно.

З собою не змогла забрати всіх близьких. Собачка залишилася вдома, за нею доглядає син. Мама залишилася в селі, зв’язку з нею майже немає. Тільки коли вона виїжджає в Токмак, тоді з’являється можливість поговорити. Це дуже важко.

Я не знаю, як зміниться моє життя далі.  Дуже хочу, щоб наші території якнайшвидше звільнили. Майбутнє поки що важко уявити. Все, про що думаю зараз, — повернутися додому.