Мені 57 років. Родився в Малих Щербаках. Займався фермерством, була техніка, земля. Зараз там немає вже нічого.
24 лютого прокинулися зранку - нам зателефонували друзі й сказали, що почалася війна. Потім побачили новини.
Моє хазяйство було в Щербаках, а проживав я в Оріхові, а там вже почалися обстріли. Тому 28 лютого ми поїхали до Запоріжжя. Все покинути довелося. Залишились без нічого.
Війна - це завжди труднощі. Це нікому не було в радість. Шок у всіх, та і все.
Перед Новим роком нам дали допомогу: і продуктові набори, і хімію.
Ми залишились у Запоріжжі, бо не хотіли далеко їхати. Та й дитина тут - як же я кину дитину і поїду на захід України?
Хочеться, щоб війна завершилась якнайшвидше, але можливо, що і затягнеться. Поки йде війна, я не можу думати про майбутнє. Зранку прокинувся - і вже радісний. Зараз живемо одним днем.
