О п'ятій годині ранку 24 лютого минулого року Харків почали обстрілювати. Ми прокинулися через гучні вибухи. Мої діти, яким дев'ять і шість років, дуже боялися. Один із обстрілів був об одинадцятій вечора: влучило на вулицю по сусідству з нашою — довелося лягати на підлогу й прикривати собою дітей. Надалі, щоб уберегтися, ми ховалися у погребі.

Перші дні не можна було купити ні хліба, ні круп, взагалі нічого, бо не працювали крамниці.

Я виїжджала з дітьми, а моя мама і брат лишилися у Харкові. Ми виїхали без перешкод, коли хвиля людей уже минула. Зараз ми живемо у Сумській області. Роботу я собі не знайшла, більше займаюся дітьми, бо старший у школі, а молодший у випускній групі у садочку.

Допомагає долати стрес, коли більше спілкуюся з дітьми, з друзями.

Наше майбутнє бачу квітучим: країна буде процвітати, й ми разом із нею. Вважаю, що війна скінчиться цього року. Вона не може тривати вічно, та й до цього ж це мусить призвести; не може бути інакше. Наше майбутнє бачу квітучим: країна буде процвітати, й ми разом із нею. Діти підуть до школи, ми будемо з ними проводити більше часу.