Ніколаєнко Олександр, 17 років, учень 11 класу КЗО «Спеціалізована школа №115» ДМР, м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Губаренко Інна Анатолівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна - це найстрашніше слово у світі. Але, на жаль, вона торкнулася мого народу та, зокрема, моєї родини. Наслідки бойових дій для мого міста у 2014 році були не такими суттєвими, ніж зараз. Тому тоді за кілька місяців мешканці міста Лиман повернулись до спокійного життя. І здавалося, що настали мирні часи.

Але все змінилося 24 лютого, коли життя українців перевернулось з ніг на голову. Моя родина сподівалась, що все буде як вісім років тому, але сталося набагато гірше. У той час, коли всі мої знайомі виїхали з міста, для мене настали скрутні часи.

Ми повернулись до кам’яного віку: зникло світло й вимкнули воду. Тому довелося готувати на вогнищі та, ховаючись від ракет, жити в підвалі. Так з кожним днем ставало все небезпечніше знаходитися в місті. Дійшло до того, що військові почали спалювати ліс навколо міста, щоб його не побачили вороги. Тому через дим ми не бачили ні неба, ні сонця. Вночі було страшно спати: ми чули, коли летять ракети, але не знали, де падають і вибухають. До ранку залишалося тільки гадати, чи вистоїть наша квартира. Надвір боялися виходити, а в ліс по дрова ходили тільки в обід, саме тоді військові з обох сторін обідали, тому в місті в обідні години тривала тиша. Але найстрашніше було дивитись, як люди ховають своїх померлих родичів просто на городі чи на дорозі.

Скрутно стало жити, коли їжа почала закінчуватись. Спочатку працювали декілька крамниць, але вони знаходились в іншому кінці міста. Тому ми з батьком ходили під обстрілом туди, щоб купити хоч щось. Але через декілька днів до місця знаходження крамниць прилетів снаряд - вони зачинились. Тоді військові почали роздавати на машині гуманітарну допомогу, але мій двір знаходився на околиці міста, тому вона не завжди приїжджала до нас. А коли все ж таки з'являлась, то люди поводилися як тварини, штовхаючись у натовпі, а іноді й бились за їжу.

Ось так ми намагались якось вижити.

А найскладніше - це покинути рідну домівку. Те місце, де ти виріс та провів своє дитинство, у якому проходило все твоє юне життя. Через місяць такої муки родиною вирішили виїхати до Дніпра. Коли я їхав містом, мене переповнювали почуття провини й печалі через те, що кожен з нас розумів, що навряд чи зможе повернутися назад додому.

Приїхавши до Дніпра, я зрадів, що у світі є такі добрі люди, які змогли нас прихистити. Але закриваючи очі, все ж згадую всі ті миті, що я пережив у своєму рідному краї, починаючи від моментів, коли я був щасливий й радів перемогам кожного дня та закінчуючи найстрашнішими і болючими моментами, які принесла з собою війна!

Я вірю в світле майбутнє моєї країни та не бажаю, щоб хтось пережив те, що пережив я.