Оксана Скрипниченко - з Вугледару Донецької області. 16 квітня 2022 року через війну вона втратила сина, а 5 січня 2024 року – чоловіка. Обидва були військовими, обидва загинули на фронті. Зараз земляки збирають підписи під петиціями про присвоєння їм – Богдану Скрипниченку і Роману Лядському – звань Героїв України. У рідному місті до початку повномасштабної війни Оксана керувала власним рестораном, волонтерила, допомагаючи військовим. І не думала, що втратить усе – найближчих, дім, бізнес.
Про свою трагедію і про те, як тепер намагається ухопитися за життя, Оксана Скрипниченко розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
«Відчував відповідальність за свою країну»
52-річна Оксана Скрипниченко вважає Вугледар на Донеччині своїм рідним містом, хоча насправді вона народилася в Казахстані. Її батько, виходець зі Львівської області, виїхав туди до дядька. Той був політрепресованим за зв’язки з УПА, відсидів термін й залишився жити в країні.
Оксана Скрипниченко
«Мій тато з 1944 року. І коли в 1956-му тут, на Львівщині, радянщина відловлювала повстанців, він це застав. Це робилося на очах дітей. Тато почав розповідати це тільки зараз, він розповідає жахливі речі. Як їх, дітей, виводили зі школи, ставили вздовж річки з обох берегів. Виводили чоловіків з селищ, розстрілювали чоловіків на очах дітей, бо вважали упівцями», – говорить Оксана.
Коли в 1970-х роки батьки разом із семирічною Оксаною захотіли повернутися з Казахстану в Україну, жити в її західній частині, ближче до рідних місць, їм заборонили. Отож вони обрали Донбас, який тоді завдяки вугільним шахтам стрімко розвивався.
Вугледар, Донецька область. 20 вересня 2023 року
У Вугледарі, згадує жінка, вона пішла в перший клас, там же і прожила майже все своє життя. В цьому невеликому шахтарському містечку вона, випускниця Харківського національного фармацевтичного університету, робила перші кроки в бізнесі – тримала кілька аптек. Однак згодом, розказує, розчарувалася: робота з недугами й хворими забирала надто багато сил.
2011-го Оксана вирішила заснувати власне кафе, яке переросло в ресторан. Це був престижний заклад, говорить власниця. Аби відсвяткувати весілля або ювілей у «Марселі», до неї записувалися за рік.
Оксана Скрипниченко з чоловіком Романом
Коли Мар'їнку почали бомбити 2014 року, до нас прибігли перші переселенці – в чому були, у трусах, в капцях
Містечко було фактично спальним районом Донецька. Війна тут розпочалася 2014 року.
«Війна тоді зупинилася на Мар'їнці. Це 20 кілометрів від нас. Коли Мар'їнку почали бомбити 2014 року, до нас прибігли перші переселенці – в чому були, у трусах, в капцях. Це було вночі. Ми чули вибухи, але до нас тоді ще не прилітало. Ми бачили наших воїнів, яких завели голими-босими і які зіштовхнулися з ворожим настроєм частини населення. Ми їх підтримували, волонтерили. Робили, що могли: варили, готували, купували, бо в них не було навіть води, їжі», – розказує Оксана.
Син Оксани в той час закінчив Запорізький військовий ліцей «Захисник» і поставив родину перед фактом: буду військовим. З 2016 року Богдан Скрипниченко служив в зоні АТО, у складі артилерії 80-ї десантно-штурмової бригади пройшов «найгарячіші» точки – Щастя, Маріуполь, шахту Бутівку, Піски, Донецький аеропорт.
«Він так сказав: я ніким не хочу бути, лише військовим. Таким було його рішення, він так себе бачив. Це рішення було ще зі школи. Він був таким мотивованим! Я дивилася на нього і думала, що я не дотягую до нього. Він цікавився історією України, багато всього читав, відчував відповідальність за свою країну. Він і мені казав: «Мамо, прочитай про Шептицького, мамо, прочитай про того»… Мотивований», – згадує Оксана.
Початок повномасштабної війни
У перший день початку повномасштабного вторгнення син був під Києвом на лікуванні. Оксана – у Вугледарі. Богдан зателефонував і сказав, що їде до побратимів у Київ – записався в тероборону, згадує жінка.
Богдан Скрипниченко, син Оксани
Тим часом у Вугледарі перші снаряди вже падали біля школи й лікарні, уже були загиблі та поранені. Вона не спішила виїжджати: думала, що місто втримається. Син наполягав, аби вона виїжджала. Її ресторан довелося закрити. У місті були перебої з водою.
Вугледар, Донецька область. 20 вересня 2023 року
Оксана допомагала волонтерам з аптечками для українських військових. А чоловік Оксани, який доти працював на шахті інженером, теж записався в тероборону.
«Попросили піти повантажити мішки з піском. Чоловік пішов. Телефоную: «Ромо, а ти будеш додому повертатися?». Каже: «Сьогодні не можу – завтра». Не приходить. А потім я дізналася, що він – у теробороні. Згрупували з іншими чоловіками. Мені не сказав нічого, а наполягав, щоб я виїжджала. В Павлівку вже зайшли «орки» (російські військові – ред.). А це село – за кілька кілометрів від нас. І я розуміла: якщо вони зайдуть у Вугледар, мене здадуть. Мої проукраїнські настрої всі знали. Найбільше я боялася потрапити в окупацію», – розказує жінка.
Залишатися в місті ставало дедалі небезпечніше. І 12 березня жінка виїхала разом зі знайомими. Зібралася за пів години: взяла документи, білизну та кішку. Облаштувалася в селі на Львівщині, де мешкають її літні батьки, у дідовій хаті. Розраховувала на осінь повернутися додому.
Загибель сина й чоловіка
На три дні до Оксани на Львівщину приїздив у гості й син. Потім він поїхав у військкомат, потрапив до 63-ї бригади. Це було в березні 2022-го, тоді вона востаннє його бачила живим.
Богдан Скрипниченко
«18 березня він пішов, а 16 квітня він загинув, 20 квітня сина мені привезли… Одразу вони були під білоруським кордоном, а потім їх відправили на Херсонщину. Це був один з найгарячіших напрямків на той час. Зник зв'язок. А він завжди зі мною розмовляв і давав про себе знати: якщо не міг говорити, то писав, ставив смайлики. А ото – нема зв’язку. А потім з ТЦК повідомили… Селище Баштанка Миколаївської області – це все, що я знаю про його загибель. Він був у розвідці. Поховали ми його в селі на Львівщині. Я захотіла, щоб він був тут, удома. Це мій єдиний син, єдина дитина. Для мене це було дуже важко», – ділиться жінка.
Роман, чоловік Оксани
Вітчим Богдана, чоловік Оксани. Роман Лядський, тим часом перебував у 109-й бригаді ТРО. Спершу – в Донецькій області, далі – на Харківському напрямку, потім – знову на Донбасі, біля Красногорівки. За майже два роки війни Оксана з Романом бачилися тричі: чоловікові давали три відпустки по 10 днів. Востаннє – у листопаді 2023 року.
«У мене був дуже важкий психологічний стан після загибелі сина, довелося звертатися до психолога й психотерапевта, тому чоловік мені нічого не розповідав. «У мене все добре». Я кажу: «Ромо, якщо послухати наші з тобою розмови, то можна зрозуміти, що ти всі два роки війни відпочиваєш, спиш та їси». «Я їм», «Я сплю», «Не хвилюйся» – оце він мені казав. І син так само. Вони мене берегли… Чоловік нагороджений «Золотою Зіркою». За що? Нічого не казав (цей орден вручається за здійснення визначного геройського вчинку – ред.)», – говорить Оксана.
Роман Лядський
А в січні 2024-го Роман загинув через мінометний обстріл армії РФ.
«Пишу: «Доброго ранку, Ромашко». Бачу: не читав. Через дві години знову пишу. Думаю, напевно, зв’язок зник. Пишу о третій годині: знов не читав. А потім мені телефонує Ромина мама: «Оксано, у вугледарському чаті хтось написав, що наш Рома загинув». Я не повірила, кажу: «Не читайте дурню». Почала телефонувати по всіх телефонах, які були. Телефонувала з третьої дня до дев’ятої ранку, ніхто не відповідав. Понад десять людей – і ніхто не відповідає. Зрештою – підтвердив його командира батько… Ми прожили разом 11 років. Син жив з нами останні два роки. Ми будували плани… Я досі не можу говорити про них у минулому часі», – розповідає переселенка.
За сім днів чоловіка Оксани привезли на Львівщину – для поховання. Близькі друзі чоловіка створили петиції про присвоєння звання Героя чоловіку і сину Оксани.
Вугледар, наслідки повномасштабного вторгнення Росії
«Існує думка, що це буцімто ми, жителі Донбасу, накликали війська Путіна, що ми – не патріоти, – говорить із розпачем жінка. – У мого чоловіка ТРО – це все місцеві, Донецька область. З Ромою хлопці були тільки з Дніпра й Донецької області. Мої чоловік та син – з Донбасу, вони загинули за Україну… Війна почалася не тому, що хтось когось кликав. У Донецьку люди виходили на проукраїнські мітинги. Моя подруга ходила, її в полон брали. Вона залишила квартиру, великий будинок в Донецьку, виїхала. Із 2014 року вона – переселенка. І таких дуже багато», – говорить жінка.
Що далі?
Жінка зізнається: зараз вона в такому емоційному стані – не знає, за що ухопитися, аби жити далі. Планів повернутися додому, у Вугледар, у неї немає.
Вугледар, Донецька область. 20 вересня 2023 року
«Я не можу сказати, що я живу. Я – в паралельній реальності. Не розумію, як жити, що робити. Нічого мене не радує, лише те, що потрібно жити, потрібно вставати, щось робити. Ще тримаюся, але ресурси можуть скоро скінчитися. У мене нічого немає – у мене немає сім’ї, дому, життя. Місто повністю зруйноване, дім, ресторан – усе. У нас було невелике містечко, але затишне, заходили кошти… До війни жили 25 тисяч людей. 180 людей лишилися... Кожен, хто втратив, хоче повернутися – подивитися, бо це роки твого життя. Але ніхто не хоче повертатися туди жити. Бо ти житимеш на кістках. На руїнах свого життя…»
Для літніх батьків Оксани втрата онука стала страшним ударом: «Потім вони жили надією на зятя, Романа, а коли вже привезли Романа… Батько досі не може ходити на цвинтар».
Півтора року тому Оксана вступила до політехнічного університету у Львові – почала опановувати психологію. Хотіла захистити магістерську, але поки це довелося відкласти. І все ж згодом жінка сподівається опанувати себе, отримати диплом і розпочати практику.
«Чимось мені все одно треба займатися. Я б підписала контакт служити, але на мені – батьки. Хочу захистити магістерську роботу. Війна колись скінчиться, а нашим хлопцям-військовим треба буде й надалі психологічна допомога. Я дивлюся в цьому напрямку», – каже вона.
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.
.png "Імена")
