В нас у Костянтинівці ще в перший день був вибух у військкоматі. Ми перебували вдома. На початку війни в нас були страшенні ціни на все. Наприклад, сірники коштували 40 гривень. Тож ми з таким зіткнулися. А виїхати вирішили, коли обстріляли вокзал у Краматорську. 

В нашому місті залишилося багато знайомих. Вони сидять без газу, без води, але бояться кудись виїжджати.

Нам було дуже страшно їхати, бо дороги були порожні. Не було можливості вільно купити бензин, тому купляли за завищеною ціною. Але, слава Богу, ми добралися до Запоріжжя. Моя родичка виїхала в Голландію і залишила нам свою квартиру, у якій ми і проживаємо. Коли ми приїхали, нам дуже допомагали. Дякуємо за допомогу Фонду Ріната Ахметова.

Найбільше з пережитого шокували розповіді близьких людей, із якими ми спілкуємося. Люди розповідають про те, що коїться навколо них. Слава Богу, я на власні очі нічого страшного не бачила, але мене турбує це все, я не сплю ночами і переживаю за нашу країну, за наш народ.

Наразі я одна: молодша донька вже три роки працює в Польщі. Мама перед війною померла, і старша донька також померла.

Ми сподівалися, що це все швидко мине, і ми повернемося до того життя, яке в нас було раніше. Але, на жаль, такого не сталося.

Як на мене, хай би війна вже завтра закінчилася. Дуже довго вона триває. Але я вірю, що наші захисники виженуть окупантів із нашої землі, люди повернуться у свої домівки і ми будемо жити ще краще, ніж жили до війни.