Я в Маріуполі прожила тільки три роки: там вийшла заміж і народила синочка. Ми прокинулись від вибухів і дізналися, що почалась війна. Ще не вірилося. Думали, що все буде добре з Маріуполем, і ми все зможемо подолати.

Я була вагітна. Дитина загинула, тому що не було лікарської допомоги і їжі. Не було світла, води, опалення. У дитини закінчилася суміш, і вона загинула. 

Шокувала смерть багатьох людей. Багато в Маріуполі мирних людей загинуло просто на очах.

Зворушувало, як люди допомагали один одному, стали як рідні і поводились одне з одним, як з рідними.

Ми були в Маріуполі до 17 березня. Моя сім’я була в центрі, а батько приїхав з околиці й сказав, що потрібно виїжджати. Там, де ми жили з чоловіком, були великі бої, і ми на наступний день вирішили виїхати.

Нас вивезли на Бердянськ, потім - у Запоріжжя. По дорозі, в селі якомусь, ми попали під обстріл. Думали, що не виживемо. 

Коли під’їжджали на український блокпост, також попали під обстріл - росіяни стріляли по посту, і ми попали.

Зараз ми в Тернопільській області живемо. Спочатку приїхали у Львівську, а в листопаді переїхали на Тернопільщину. Важко більше психологічно. Ми далеко від рідного міста, далеко від рідних. Ми дитину загубили, це все дуже важко.

Чесно кажучи, я не знаю, коли ця війна може закінчитись. Цей складний процес може тривати дуже довго.