В окупації сім’я Юлії Віталіївни відчувала себе, як у клітці, адже через один необережний крок можна було поплатитись життям

Війна для мене почалася, як і для всіх українців, 24 лютого. Ніколи не зможу забути цей ранок. Я прокинулася близько п’ятої від першого гучного вибуху. У небі я побачила червону заграву, і пролунав ще один потужний вибух. З новин у телефоні я дізналась, що такі вибухи пролунали по всій Україні. Це був початок вторгнення росії.

Ми з чоловіком відразу почали збирати дитячі речі, щоб відвезти діточок до моєї матусі в село, бо вирішили, що там безпечніше. У дорозі ми не могли заспокоїтися, бо не знали, що і де нас може чекати. Мої батьки нас зустріли зі сльозами на очах, бо розуміли, що війна почалася, і від неї важко буде сховатися, або ж залишатися осторонь. Діточок ми залишили з батьками, а самі з важкими серцями поїхали назад до Бердянська, бо в мене на той час була робота, де мене чекали люди.

Ми щодня читали українські новини й молились за українських військових і всі наші міста.

Труднощів для мене було дуже багато. Ми з чоловіком майже два місяці жили окремо від дітей. Я переживала - як вони, особливо, коли зникав зв'язок. У Бердянську газ зник сьомого березня, також вимкнули опалення. А ще майже тиждень не було світла і води. Ми з сусідами розпалювали багаття у дворі й готували їжу.

Ми згуртовувалися, допомагали один одному і стареньким сусідам у під'їзді, які жили самі.

Березень виявився дуже холодним місяцем: без опалення у нашій квартирі була морозилка. Ми зігрівалися, як могли: спали з пляшками гарячої води у ліжках, ходили у квартирі в шапках і рукавицях.

Я була шокована, коли побачила військову техніку росіян у місті. Ми ходили разом з усіма на мирні мітинги, скандували, щоб ці нелюди прибиралися з нашої землі. А потім мітинги заборонили: людей розганяли силою, били та викрадали. Нам залишалось мовчки їх ненавидіти та проклинати. У місті стало небезпечно висловлювати свою думку, репостити новини в соціальних мережах, говорити відкрито будь з ким, бо були такі люди, які перейшли на сторону росіян.

У перші тижні війни було дуже важко з продуктами, адже їх майже не було. Також на заправках не було бензину та газу.

За хлібом були величезні черги, на день можна було взяти тільки одну хлібину. Було таке враження, що мене відправили в минуле - в радянський союз, де був дефіцит всього, неймовірні черги по всьому місту та нестача грошей.

Ми прожили в окупації рівно сім місяців: без роботи, без грошей, без впевненості, що завтра тебе не заберуть, якщо знайдуть щось українське у телефоні, без смачних українських продуктів, без нормального спілкування з дітьми.

Двадцять четвертого вересня ми з родиною вирушили «дорогою життя» з Бердянська в Запоріжжя. Дорога була надскладною: ми навіть потрапили в сірій зоні під обстріл. На щастя, нам вдалося виїхати. Я плакала від щастя, коли побачила такий довгоочікуваний і рідний український прапор! Я була безмежно вдячна українським військовим. Далі була ще далека дорога до Києва, де ми зараз і перебуваємо.

На жаль, в окупації залишилися мої батьки, мій рідний братик, бабуся й мати чоловіка. Ми за ними дуже сумуємо і хвилюємось.

Зараз я безробітна, бо діти вдома, і хтось повинен бути з ними. До війни я працювала фармацевтом. Коли почалася війна, у нас зовсім не було підвозу препаратів - це був жах, коли до мене приходить бабуся і просить щось від серця чи тиску, а я стою така в білому халаті й зовсім нічим не можу допомогти, бо всі шафи й полички пусті.