Ми з сином вперше стали переселенцями в 2014 році. Тоді ми поїхали з Донецька. Три роки жили в орендованих квартирах у Києві, а потім переїхали до Маріуполя, щоб бути ближче до родичів і менше витрачати на житло. Я виховую сина одна, мені весь час допомагають батьки.

У 2020 році ми купили квартиру в Маріуполі, зробили ремонт і почали нове життя. А в лютому опинилися в новому колі пекла.

Одразу не евакуювались, бо не думали, що почнеться такий жах. Ще й мій друг-військовий запевнив, що Маріуполь не здадуть. Від початку війни ми із сином пробули в місті 33 дні. В основному, жили у бомбосховищі. Виїхали після того, як до нашої квартири прийшли «зелені чоловічки» з «перевіркою».

27 березня ми вийшли на Володарське шосе і поїхали в бік Бердянська, а потім вийшли на Луначарське кільце. В найближчому селі ми чотири дні чекали на автобуси Червоного хреста, і аж п’ятого квітня, нарешті, дісталися до Києва і зустрілися з родичами.

Дорогою ми бачили різні жахіття: трупи, могили посеред міста, розірвані автівки із залишками тіл… Добре, що з часом ці картини у пам’яті ніби замилюються, стають не такими яскравими. Моя одинадцятирічна дитина відчуває себе доволі спокійно, але реагує на будь-який незрозумілий звук, і з тривогою питає, що це.