Мені 20 років, я студентка Харківського медичного університету, вчусь зараз дистанційно.
24 лютого ми мали йти на пари. Ввечері в гуртожитку готувалися, збирали сумки на заняття. Ранок почався з криків, що почалася війна. Ми чули, як працювала артилерія в нашу сторону, був просто хаос. Чи можна виїхати з міста, ще ніхто не знав.
Я почала збирати речі, ноутбук, кошти, намагалася викликати таксі, але ніхто не їздив. Місто просто стояло, метро не працювало. Майже півтори години я чекала на таксі. Вартість була шалена. Але виходу не було – мені потрібно було дістатись хоча б до виїзду з міста в сторону Полтавської області. Це в мене зайняло п’ять годин: були дуже великі пробки, люди просто йшли пішки.
Врешті за мною приїхав дідусь – він мене забрав, і близько шести годин ми їхали додому, в Кременчук. Наразі я тут і знаходжусь.
Шокували вибухи і колони танків, що йшли у нас під гуртожитком. Перед вікнами підбили три танки. Звуки залпового вогню в нашу сторону були страшними, ніхто не був до такого готовий.
На початку війни в магазинах був дефіцит. Але не можу сказати, що для мене це було критично. Мені просто пощастило, що я виїхала в перший день вторгнення росіян.
Під час війни я не бачу майбутнього – в мене навіть немає ніяких думок чи планів на майбутнє. Зараз думаю, як прожити цей день, а наперед не думаю, тому що 24 лютого показало, як все може змінитися за одну хвилину, за одну ніч.
