"Дорога до Запоріжжя емоційно була дуже важкою"

Я мешкала у Маріуполі з чоловіком. Про початок війни нам повідомив син чоловіка, який жив у Харкові. Він звідти виїхав і закликав нас. Проте ми відразу не відреагували. Нікуди не поїхали, чекали, думали, що все мине через кілька днів. Але з кожним днем ставало все гірше. У місті була паніка. Не можна було виїхати, були черги на заправках, у нас було мало бензину.

Ми мешкали у центрі, а мама - на Лівому березі. Не знали, як організувати всіх на виїзд із міста. Дочекалися, що було вже дуже важко. Росіяни зайшли у місто, і виїхали стало неможливо. Ми сиділи у підвалі. Нас було дванадцятеро. Намагалися виїхати, але на той момент це було нереально. Дехто з тих, хто виїжджав, не повертався. Було важко. 

Спочатку у нас була їжа і вода. А потім вимкнули світло, газ, воду. Ми постійно жили у підвалі сусідньому будинку біля Приазовського технічного університету. Коли там був вибух, ми чули, тому що це дуже близько. Ми чули вибухи біля третьої лікарні і драмтеатру. Це було жахливо. 

Нам потрібно було забрати машину з гаражу біля "Іллічівця". Туди було страшно йти, бо коли люди ходили по воду, вони звідти не повертались. Але у нашого сусіда була машина поруч. У перерві між обстрілами мій чоловік швидко сів, поїхав і її забрав. Там було обмаль бензину. Нам ледве вистачило до Бердянська. 

Ми зрозуміли, що потрібно виїжджати і нам. Це було 16 березня. Тоді ми з нашими сусідами, у них теж була машина, сіли й поїхали. Нам тоді дуже пощастило.

Коли ми поїхали, на вулиці Луніна був обстріл, і якби ми виїхали раніше, могло статися щось жахливе. Нам пощастило, що ми поїхали путівцями і таким чином уникли черги і обстрілів. Їхали дванадцятеро людей трьома машинами. Хотіли доїхати до Бердянська, але зупинилися в Урзуфі. Це була перша наша зупинка. Там нам допомогла одна людина. Поселила насу будинок, який вона раніше здавала відпочивальникам. Ми всі там жили, думали, що робити далі, куди їхати. У нас не було бензину, ми шукали, де можна його придбати. Ми там зупинилися на два-три тижні і в якийсь момент уже могли їхати до Запоріжжя. Емоційно це було дуже тяжко. Ми пройшли майже 50 блокпостів, і на кожному щось розпитували, перевіряли. Хотіли навіть забрати машину. Чоловіків виводили, роздягали. 

Спочатку ми зупинились у Трускавці. Потім шукали житло. Так сталося, що знайшли його в Івано-Франківську. Це недорога квартира, де приймають з тваринами. Це була теж проблема. 

Маму свою я так і не змогла забрати, вона залишилася у Маріуполі. 

Війна скінчиться тоді, коли у нас буде озброєння. А воно буде. Я думаю, що цього року. Я бачу своє майбутнє в Україні. Коли війна закінчиться, це буде прорив нашої держави, тому що ми будемо все відбудовувати заново. Я чекаю на це.