«З Маріуполя ми з хлопцями виходили пішки»

Перший місяць війни Антон пробув у Маріуполі у своєму студентському гуртожитку. Потім вони разом із хлопцями пішки вийшли до Мангушу. Дорогою жахнулися від руйнувань і трупів навколо.

Я був у Маріуполі. Прокинувся від вибухів, подивився новини і зрозумів, що розпочалася війна. Я був у гуртожитку - там і залишився, нікуди не їхав. Спочатку я не розумів, що трапилось. Думав: можливо, щось зміниться, і вирішив  у перший день не виїжджати. У Маріуполі був до 25 березня.

У нас була їжа і вода, але цього не вистачало. Вода була технічна, і спочатку ми нею милися, потім вже й пили її. Їжі вистачало, тому що ми зробили запаси. На щастя, ліки нам не були потрібні, хоч у нас і були запаси.

Тобто ми були оточені з усіх сторін, і ніхто не міг виїхати: ні жінки, ні діти. Жахливо було чути, як вибухають бомби, боляче дивитися, як хтось вмирає. А найболючіше – усвідомлювати, що твоє місто просто перетворили в руїни.

Ми з хлопцями вирішили виходити з міста пішки, тому що не було можливості викликати машину.

Нам дуже пощастило: ми дійшли до першого селища, де було безпечно, змогли зарядити телефони і подзвонити рідним, що ми живі. Потім ми поїхали до Бердянська, звідти - до Запоріжжя. А потім я поїхав до знайомої в Дніпро.

Мої рідні зараз у Горлівці, у них поки немає можливості виїхати.

Авжеж, я сподіваюсь, що війна закінчиться якнайшвидше, щоб було якомога менше жертв.

Плани на майбутнє змінюються кожен місяць. Тому зараз я не можу планувати надовго, але точно знаю, що закінчу навчання, отримаю диплом, буду працювати і допомагатиму відновлювати країну.