Нам і в 2014 році дісталося в Слов'янську. Коли я їхала на роботу автобусом, якраз летіли ракети. Ми це все з самого початку пережили. У 2014-му не виїжджали, були тут, хоча було дуже страшно. Ніколи не думала, що знову це повториться. Ми виїжджали в Кременчук, і туди теж прилітало. Війна повсюди.

Дуже важко було виїжджати. Дорога була перевантажена, аварій було багато. Їхали ми дуже повільно. Ми приїхали в село Козельщина. Нас там голова громади зустрів і поселив. Ми за житло не платили зовсім. Допомагало нам багато людей. Внучка наша виїхала за кордон, в Австрію. Там вони добре влаштувалися і живуть поки що.

Ми гуманітарку отримували. Ті, хто виїжджав, нам допомагали. Батьки і бабусі мої тут залишилися, і вони теж отримували допомогу. Тому катастрофи в нас не було. Допомагали нам дуже.  

Коли у нас почалися вибухи, дуже важко було їх переносити. Я не могла нічого з собою зробити. 

А коли виїхала, то було трішки перерви, і мені спокійніше стало. І коли я потім повернулася, мені було легше трішечки. 

Дуже хочеться, щоб усі рідні повернулися додому. Бо зараз хтось у Кременчуці живе, хтось - за кордоном. Всі пороз'їжджалися. Тут тільки ми залишилися, а дітей наших немає. Хочеться, щоб усе стало на свої місця і ми жили, як раніше.