Ми - мешканці Лисичанська. Моєму молодшому синочку, який хворіє на аутизм,  майже п’ять років. Він жив зі мною, а старший, дванадцятирічний, - зі своєю мамою та бабусею. На початку війни мама залишила сина мені, а сама подалася до росії.

Я з дітьми евакуювався на Вінничину. Їхали довго і важко. У потязі було дуже багато людей – до чотирнадцяти в одному купе. Але після виснажливої дороги ми зустріли дуже щирий прийом у Козятині. Я був вражений, як швидко нам надали житло та необхідну допомогу, як в такій складній ситуації люди турбуються один про одного, як така біда всіх об'єднала! Найголовніше, що у людей не згасає віра в перемогу, в мир, у світле майбутнє.

Дорога була довгою і виснажливою, а приймали нас вражаюче тепло і щиро