Кондрацький Максим, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №140 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Курганська Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

За час війни я сильно змінився, як внутрішньо, так і зовні. Спершу було відчуття шоку та страху. Кожна новина про наступ чи обстріли підсилювала тривогу. Проте з часом страх перетворився на гнів і рішучість – рішучість захищати своє життя, свою землю та свою свободу.

Мені довелося навчитися жити в умовах війни, пристосовуватись до нової реальності. Кожен день приносив якісь виклики.

Я навчився розрізняти звуки пострілів, допомагати тим, хто постраждав, підтримувати близьких, які цього потребували. Війна змінила коло моїх друзів, віддаливши деяких і наблизивши інших. Але я зрозумів, що справжня дружба та підтримка цінні в такі моменти більше, ніж будь-коли. 

Війна зірвала маски, стерла напівтони, розділивши все в житті на чорне та біле.

У ці 1000 днів я також відчув силу волонтерства. Допомога іншим живила мене енергією життя. Спільна справа та братерство приносило спокій. Неймовірна втома валила з ніг, але не давала нав’язливим думкам звести з розуму. Моє ставлення до багатьох речей змінилося. Вік, соціальний статус, матеріальне благополуччя більше не перешкоджали спілкуванню, кордони стирались.

Те, що раніше здавалося важливим, тепер відійшло на другий план, поступившись місцем іншим пріоритетам, – взаємопідтримці, безпеці, людяності.

Ця війна остаточно змінила мене, так вважають навіть найближчі люди. Вони кажуть, що я надто швидко подорослішав, зник той добрий і довірливий хлопчик, який усього лякався. Я став менше посміхатись, мене набагато важче стало чимось розчулити. Погляд став металевим.

Жах, у якому я живу вже майже 3 роки, перетворив мене на хижака. Зник страх, мною керує ненависть до всіх, хто зруйнував мої плани на життя, захищати своє - тепер інстинкт.  

Хлопчик, який мріяв стати ветеринаром, розчинився в димці пострілів. Звідти вийшов чоловік, який хоче геть іншого. Рятівники, поліцейські, військові – титани сьогодення! Вони - наше майбутнє!  Хочу бути одним із них.

У деякому сенсі я та ще багато хлопців мого віку можуть сказати війні дякую, адже вона виховала для нашої держави справжніх захисників, яких не треба переконувати патріотичними гаслами віддано служити Україні. Ми самі хочемо помститися.

Росіяни називали нас націоналістами? Тепер вони мають рацію. Не слід було втручатися до справ моєї країни.

Мій день, як і багатьох українців, починається однаково – з перегляду інформаційних повідомлень. І знову чергові моторошні для людського сприйняття новини… І знову важкі думки не дають заснути, породжуючи складні запитання: «Чому ми досі не перемогли? Скільки ще має загинути українців, щоб світ схаменувся і зупинив цю чуму двадцять першого століття?»

1000 днів війни…Для мене – це і нестерпний біль, і непоправні втрати, і водночас шлях внутрішнього гарту, переосмислення життя та самоствердження себе як українця.