Софія Теодорович, 7 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Луцький ліцей №29 Луцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сущук Оксана Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя людей насичене моментами та подіями, котрі докорінно можуть змінити  наше  існування  в одну мить. І, на жаль, не всі ці зміни позитивні. 24 лютого 2022 року о четвертій ранку життя всіх українців перемінили перші постріли. Паніка, тривоги, крики, нерозуміння куди бігти і як діяти. Багатьом це знайомо, еге ж? Та найбільше жорстокість війни вдаряє у свідомість тих, хто не тікав від неї, а кидався їй у руки, як дитя в обійми матері. Що таке смерть? Здається, кінець у всіх однаковий. Смерть можна порівняти до завершення книги: ми насолоджуємось кожною сторінкою історії, проте неможливо уникнути останнього рядка, після якого залишаться лише спогади. Дивовижно, як швидко минає життя, особливо коли ти його сильно любиш, коли в тебе, на щастя, є все: сім’я, живі батьки, улюблена справа. Часто найпершими в Едем потрапляють найкращі з нас, ті, хто був так закоханий у цей прекрасний казковий світ. У таких випадках старші люди кажуть, що таких «там» також треба. Напевно, вони з неба охороняють нас?

Ось таким Небесним ангелом, Небесним воїном став наш земляк – ізяславчанин Дмитро. Сталося це три роки тому...

24 травня 2022 року під час завданого окупантами авіаудару по заводі “Азовсталь” загинув один із наших побратимів Люлюк Дмитро. Ще з юних літ чоловік пов’язав своє недовге життя з військовою справою. 2009 року здобув базову вищу освіту за напрямом підготовки “Військові науки”, здобувши кваліфікацію спеціаліста військового управління, офіцера тактичного рівня. Проходив службу у 21-ій окремій бригаді охорони громадського порядку. За повномасштабного вторгення обіймав посаду командира інженерно-саперного взводу батальйону оперативного призначення. Дмитро активно займався армспортом та навіть мав звання кандидата в майстри спорту.

Як уже згадувалося, першими земний світ часто лишають чисті та добрі душі, люди, всередині яких горить вогник надії та любові. Дмитро був доброю, справедливою людиною, люблячим сином, чоловіком, батьком двох прекрасних донечок та прикладом для своїх побратимів. Підлеглих солдат брав під власне крило, немов птаха, яка намагається захистити пташенят від голоду хижаків. “Це мої діти, я їх не покину у важку хвилину”, – стверджував він. І, справді, чоловік не зрадив своїх слів і, виконуючи свій громадянський обов’язок, подався на ротацію в Маріуполь.

Але завжди вистачить миті для того, щоб усе раптом змінилось. Однак страшна мить для Дмитра затягнулось на три місяці оборони «Азовсталі», яка стала символом мужності та незламності українського духу, а героїчний спротив стримав велику кількість російських сил, що дозволило ЗСУ виграти час на інших напрямках. Після багатьох тижнів без їжі, медикаментів, поранений, Дмитро не занепадав  духом  і хотів жити. Дуже хотів жити...  7  травня 2022 року наш Герой привітав маму з Днем народження і все допитувався, коли їх визволять. Як кожна людина, хотів почути щось обнадійливе... Довгий час герой вважався зниклим безвісти, проте сподівання на краще жили у свідомості близьких та знайомих, а кожен день здавався вічністю в очікуванні хоч якоїсь новини. Але є деталь, якої нас вчить життя: не всі історії мають щасливий кінець. Той день став кінцевою зупинкою його короткої подорожжі, коли в очах рідних зник останній відблиск надії на щасливий фінал. Повернувся наш Герой у рідний Ізяслав 17 лютого 2025 року, де його зустріли з усіма почестями.

А скільки ж ще таких, як Дмитро? Тих, кого цінили, кохали, поважали, тих, кого так несправедливо вбили, знищили... Хіба мали наші сусіди таке право? Посягати на чужі землі й нищити народ. Наш народ! Народ, який все своє існування бажав лиш одного – волі та справедливості. Хіба не вистачило їм знущань з нашої мови, культури і, зрештою, нації. Як століття за століттям вони безсоромно бажали смерті кожному, хто думав українською, мріяв нею.

Упевнена, що в голові кожного українця зароджувалась думка: а що, якби над нашими землями ніколи не панували б інші народи? Чи багато б це змінило? Ці питання назавжди залишаться без відповіді, оскільки,  незважаючи на плин часу, історія постійно повторюється. Щоразу ми повинні доводити для своїх ворогів, що ми існуємо й будемо існувати, що ми окремий народ, який не потребує “порятунку” чи “домоги” від інших, якщо це означає втрату себе як нації. Подіями 2014 року армія агресора показала нам своє справжнє обличчя та егоцентричні погляди, а 2022 року лише підкреслила підозри про серйозність своїх намірів.

На жаль, ми ніколи не зможемо повернути Дмитра та інших героїв, але в нас є шанс запобігти новим втратам та підсилити український дух. Допомога є одним з ключів  до нашої перемоги, одним із уламків розбитої мозаїки. Цю підтримку може надати кожен, потрібно лиш мати бажання та віру в краще, а головне - ніколи не сумніватись у наших воїнах і їх могутності. Тільки разом ми зможемо побороти спільного ворога.