Ми втратили житло, майно, работу, звичне життя. Діти втратили друзів. У серпні місяці виїхали у інше місто, де зараз намагаємось облаштувати своє життя, але це вдається дуже важко!

Я не можу сказати, що було найбільш важким. Так як все, що почалось відбуватись з 24 лютого, ніяк не сприймає мозок, все ще хочеться вірить, що це страшний сон. Найважче, напевно, було розповісти дітям про ситуацію у країні та обставини, з якими ми маємо стикатись та жити, щоб сильно їх не травмувати.

Ми запаслися усім, коли були ще у м.Бахмут, і коли припинили більшість магазинів працювати і продукти майже не завозили, все найнеобхідніше у нас було. А коли ми виїхали, то БО допомогали з гуманітарною допомогою.

У вересні місяці донька втратила свого хрещеного тата, який захищав нашу країну з самого початку війни у м.Бахмут. Похорон відбувався у м. Київ. Для неї це все дуже болісно, так як для неї хрещений тато багато чого значив у її житті.