Історію Жанни Миколаївни розповідали на радіо та телебаченні. Вона пережила окупацію, вибух у власному будинку, поки донька не знайшла її. Волонтери вивезли Жанну Миколаївну у вересні.

З моєї сім’ї залишилась я фактично одна. У мене є донька, вона мене врятувала. Серед мертвих і живих шукала, довго шукала – і знайшла. Перевезла мене в Київ. Зараз я разом із донькою живу в орендованій квартирі. Вона ходить на роботу, а я сиджу читаю книжки. Моя квартира була в Маріуполі, а квартира доньки – в Донецьку. Коли в 2014 році почалась війна, донька переїхала в Київ.  

З Маріуполя мене вивозили волонтери. Я спочатку в Крим потрапила через Донецьк. Із Маріуполя донецька банда привезла мене. Де вони мене тільки не возили! І в Мангуші була. Навіть не знаю, в яких підвалах я була. У Маріуполі ховалась у підвалі сусіднього будинку.

Будинок мій дев’ятиповерховий згорів абсолютно. Стався сильний вибух 10 березня. Води не було, тож коли пішов сніг, я вийшла на вулицю, щоб чай заварити на вогнищі. Поверталась в квартиру, несла у термосі чай і в мисці овочі зварені.

Піднялася на третій поверх. І між третім та четвертим поверхами як гахнуло! Я впала, все з рук вилетіло.

Була в дублянці з капюшоном на голові. Мене по голові як бахнуло тим, що обвалилося! Лежу і кажу сама собі: «Ну, от і все, от і закінчилося моє життя». Потім рукою провела по чолу, дивлюся – рука в крові. Та я, здається, жива. Жила я на восьмому поверсі. Тож пішла наверх, бо в мене там котик був, відімкнула двері, бачу – у квартирі вікна побиті, скло валяється. Я вся в крові.

Я лежала у 18 лікарні після того, як у Київ мене привезли. Там теж був жахливий випадок: лежу – і тут як гахне! Я вже налякана, то бігом під ліжко. Медсестри прийшли і сказали, що потрібно у сховище йти. Мені це все згадувати дуже важко. Щоразу, коли мене починають розпитувати про ті жахи, я плачу, тиск піднімається.

Їздили в міграційну службу – теж був жах. Щодня, коли я чую сигнал тривоги почавую себе жахливо. У Маріуполі не лунали сигнали, але була інша тривога - вона змушувала бігти, аби врятувати життя.

Я працювала в Маріуполі в технічному університеті. Багато моїх студентів виїхали за кордон. Зараз вони допомагають мені матеріально, надсилають вдячність, згадують. Підтримка завжди має значення. Україні партнери теж допомагають. Я думаю, що з їх підтримкою ми все-таки цю гадюку задавимо.

Мої племінниці, діти моєї сестри, живуть у Москві. Моя донька ще в 2014 році, та й зараз, після Маріуполя, подякувала їм за «русский мир». До цього ми були рідні. Племінниця та її донька працюють на телебаченні журналістками. І я їм написала: «Молюся Богу, щоб ви на власній шкірі відчули все те, що ми тут переживаємо в Україні. Не пробачу, нізащо не пробачу, ніколи не пробачу! Про таких, як ви, Шевченко писав: «Славних прадідів великих правнуки погані». Оце мені найбільше болить! Це ж діти моєї сестри. Вона померла в 2019 році.

Коли в 2014 році все почалося, вони мені дзвонили, питало, що в нас і як. Я сказала: «Усе добре, якби тільки сусіди не «допомагали». А племінниця, яка на 12 років молодша за мене, відповіла: «Ой, тітонько, сусідів, як і родичів, не вибирають». Це найстрашніше, коли отак між рідними. Цей диявол підкорив увесь народ і перетворив їх на нелюдів.