Війна змінила наше життя. Вона зруйнувала не тільки наше житло та зібрала життя знайомих, вона зруйнувала нам життя. Все змінилося в поганий бік. Як жити далі, це відкрите питання. Ми родина з Маріуполя, зараз у складних життєвих обставинах, бо втратили все, що у нас було, житла в нас немає, його вже знесли. Донька переживає психологічно та емоційно втрату всього. Вона бачила з нашого балкона, як летіли снаряди, як сильно бахало по місту. А також дуже хвилюється за моїх братів, бо вони на передовій, захищають нашу країну. Донька втратила близького товариша, його та його тата розірвав снаряд. Це жахлива подія. Вона дуже сильно переживала. Бо цей Олег їй постійно дзвонив, поки був зв‘язок, а потім пропав. Вона зрозуміла, що щось сталося недобре. Їх ховала мати в городі, тому що нормально поховати змоги не було через постійні обстріли. Це доньку зовсім добило. Вона дуже сильно плакала. Аліменти на доньку, їй 15 років, не отримую вже більше року. Та нічого не отримую від держави. Зарплатня у мене мінімальна. Живемо у гуртожитку, квартиру орендувати немає можливості. Мої батьки не працюють, вони пенсіонери з мінімальною пенсією, а батько ще інвалід.
Шокуюче було те, що загинуло багато наших знайомих. Що моя родина жила досить гарним життям, а тепер у нас немає нічого. Це викликає не просто шок. Це жахлива ситуація, страшна. Я не можу прийти до тями. Ми стикнулися з проблемою де жити, бо всі з одного міста. З проблемами щодо їжі та води стикнулися мої батьки. Це був суцільний жах. Не було, що їсти та пити. Вони зливали воду з тепломереж, баків, топили сніг. Шукали їжу, коли можна було вийти з підвалу. Тиждень вони не змогли вийти, навіть винести труп жінки, яка померла від цукрового діабету. Мій тато виносив жінку з пожежі, коли палав будинок. Але не встиг всіх врятувати. Це тяжко згадувати. Медикаментів тоді не було, мої батьки сильно захворіли. Лікувалися, що було у них в домашній аптечці. Важкі часи були, дуже важкі. Та зараз не легше, бо не знаємо, як жити далі.
