Шевченко Ірина, вчитель, Комунальний заклад "Харківська гімназія №123 Харківської міської ради"

«1000 днів війни. Мій шлях»

-  А Бога нема?

-  Ні, друже. Звичайно, ні. Якби  

він був, хіба  він припустив би те,

що я бачив на власні очі?

Ернест  Гемінгвей

Коли я озираюся назад зараз, після більше двох років від початку повномасштабної війни, то перед очима стоїть довгий шлях, який довелося здолати мені й моїм рідним з окупованої російськими військами частини України.

Мій шлях… Він почався не одразу у лютому 2022-го. Він почався в спекотному серпні, коли моє рідне село, як багато інших населених пунктів Харківщини, важко переживало окупацію уже шостий місяць.

Вони зайшли на світанку, коли ще тільки збирався народитися новий день.  Перші вибухи на кордоні, а ми жили від нього усього в трьох кілометрах, сповістили про вторгнення.  А десь о дев’ятій ранку через село уже активно рухалася російська військова техніка. Що я пережила? Словами той стан передати важко. Тільки купа запитань без відповідей. Це був не страх, а якась розгубленість, а потім дике бажання щось робити, щоб зупинити це нашестя.

З перших хвилин і до цього часу вірила і вірю в мою Україну, в наших воїнів, у наше керівництво.

Спершу щодня чекали, що усе це невдовзі зупиниться, нас звільнять, ворог буде розбитий, ми знову повернемося до мирного життя. Але проходив день за днем, місяць за місяцем. То були жахливі дні, коли здавалося, що сходиш з розуму, бо поступово усвідомлюєш, що сталося те, до чого не був повністю готовий і не можеш цьому нічим зарадити. Стало зрозуміло, що ця війна не закінчиться так швидко, як ми сподіваємося, що щось пішло не так, що сили нерівні.

А як жити далі? Змиритися і прийняти російські порядки? Чи кинути усе своє і тікати, щоб не чути російську мову, не бачити озброєних чужинців-військових, не жити за їхніми законами?

З перших днів знала і твердо стояла на тому, що жити під Росією не буду, чого б там не обіцяли. Я хочу жити в Україні! Моє життя – це Україна! Закінчився 2021-2022 навчальний рік. Закінчився незрозуміло, неорганізовано, поспіхом, розгублено… Як далі – ніхто не знав. Хоча, ні, дехто для себе вже вирішив і обрав. Почали ширитися чутки, що з вересня запрацює школа, але за російськими законами, з російською мовою викладання.

І тоді почався мій довгий шлях з окупованої Вовчанщини туди, де немає нічого російського, бо розуміла, що рано чи пізно, або змусять іти вчителювати, або заберуть на підвал за опір.

Ми виїхали вранці 8 серпня 2022 року. Попереду була невідомість, численні російські блокпости, перевірка речей і телефонів, презирливе ставлення перевіряючих, образливі слова росіян… З собою брали найнеобхідніше, та й скільки речей може піднести жінка. Найбільше боялася, щоб не знайшли Прапор України, його запакувала у марлевий відріз і сховала до аптечки. Минулося. Інакше забрали б точно на підвал. Тільки потім зрозуміла, що сильно ризикувала, але для мене Серед нечисленних речей була захована і мамина вишиванка, вона мене, мабуть, і вберегла. Після перевірки на останньому блокпості рушили через Печенізьку дамбу.

Майже чотири кілометри під палючим сонцем, під обстрілом, зі страхом і надією, що таки доберемося до своїх. Дійшли…

Коли дісталися уже до Харкова, усвідомила, що страшне позаду. Але це для мене було воно позаду. Там, вдома,  залишилися рідні: чоловік, брат, сусіди, колеги по роботі. Що їх чекає? Як допомогти їм вибратися? На наступний день з телефонної розмови дізналася, що в селі була ФСБ, нас уже шукали. Та ще страшне прийшло пізніше, лихо не змусило забаритися: через кілька днів російські військові забрали рідного брата.

Ця звістка вибила землю з-під ніг, не вистачало повітря, серце розірвалося на шматки… Уже більше двох років він у полоні. Де саме тримають нашого хлопчика і що з ним зараз? Невідомість.

Мій шлях продовжується. Де йому кінець?.. Додому вороття немає, бо все зруйновано, де облаштуватися і як на новому місці – також питання. Але вірю, що Україна вистоїть, вірю, що неодмінно переможемо, знайдемо сили і засоби зупинити ворожу навалу.  Цьому навчаю і своїх учнів. Навчаю їх бути сміливими, стійкими, не втрачати віри. Разом з вихованцями допомагаємо нашим воїнам-лицарям,  підтримуємо їх, молимося за них.