Ми о п’ятій ранку почули вибухи. Злякалися, стривожилися. Сподівалися, що це закінчиться швидко, що це, можливо, якісь навчання. Але все виявилося зовсім по-іншому.

Магазини відразу стали порожні - не знаю, куди весь товар подівся. Свої запаси їжі вдома були, ми не голодували. Перебоїв зі світлом, газом у нас не було. Інтернет відразу зник, а потім зв’язок. 

Я через Європу виїжджала. Були труднощі на кордоні: ми п’ять діб сиділи, нас Росія не випускала довго. Перебували просто неба, а це вже була осінь, холодно. 

Коли ми приїхали у вільну Україну, спочатку на Закарпатті жили - там нас підтримувала церква євангельська, нам допомагали. А коли в Черкаси переїхали, то нам попаснянський хаб надавав допомогу. А загалом ми самі якось виживаємо.

Досі все це не усвідомлюється, додому хочеться. Можна сказати, що живемо у постійному стресі. Від новин чекаємо чогось доброго, гарного, але кожен день усе менше радує.

Сподіваюся, що звільнять нашу територію, і ми повернемося додому. Вірю, сподіваюся на це. Думаю, що так і буде.